Сергій Жадан - Месопотамія

— Це дуже вірно — те, що ти сказала. Забуття взагалі нічого не важить. І смерть нічого не важить.

— Смерті немає! — упевнено викрикнув Саша Цой.

— Смерть є, — не погодився з ним Лука. — І ви навіть не уявляєте, як близько вона від нас. Річ не в цьому. Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих не мають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Ну справді, смішно не приймати місячні цикли. Смішно не погоджуватися з напрямком руху річок. Їх слід сприймати як даність і сприймати спокійно, як усе невідворотне. Єдине, що по-справжньому має вагу, — це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо. Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебе чекає. Знаходити її — радість, втрачати її — прикрість і нещастя. Ми всі живемо в цьому дивному місті, ми всі тут лишились, ми всі рано чи пізно до нього повертаємось. І живемо, носячи в собі цю любов, ніби провину, ніби пам'ять, що вміщує в собі весь наш досвід, усі наші знання. І ця присутність її в нашому диханні, на наших піднебіннях є чи не найбільшою інтригою в нашому житті. Щоранку я прокидаюсь і згадую всіх тих жінок, з якими мені трапилося перетинатись і мати справу. Веселих і занепокоєних, безтурботних і безпорадних, незайманих і вагітних. Мені здається, що найважливішим для мене завжди було саме спілкування з ними, можливість чи неможливість ділитися з ними своєю закоханістю, усією своєю любов'ю. Все інше так чи інакше виникало внаслідок цієї закоханості, а отже, не мало за великим рахунком жодної ваги, жодного сенсу. Тому й говорити про все інше немає жодного сенсу. І ось тепер, — завершив Лука, — після всього того, що я вам сказав, ви всі мусите йти купатися!

Усі так і зробили. І галасливою юрбою почали вибиратися між дерев, дякуючи господареві за такі мудрі, хоча й дещо патетичні слова. І хтось ніс із собою вино, а хтось вмикав ліхтарики на мобільних, аби знайти стежку й спуститися до берега. Вона теж підвелась із-за столу й почала збирати порожні тарілки.

— Ходімо? — покликав я її.

— Іди з усіма, — легко відмахнулась вона. — Я допоможу тут і підійду пізніше.

Я почекав, розвернувся й пішов у темряву. Перейшов вулицю, пройшов під деревами, вийшов до ріки. Берегом розкидано було одяг і порожні пляшки, а з глибини вечірнього повітря, звідкись із чорного вогкого простору, чулися сміх і вереск, і веселий плескіт води, і впевнені змахи рук, що вигрібали посеред течії. Жіночі тіла срібно відсвічували під місячним промінням, і від п'яних вигуків ставало тепло й радісно. Я пізнавав їх, стоячи на березі, озивався до них, кричав їм просто в чорноту. Вони відповідали звідти, то наближаючись, то знову відпливаючи до протилежного берега. Так, ніби ріка приносила сюди з міста всі знайомі мені голоси, весь сміх, всі співи. Від цього виникало почуття спокою та впевненості, адже все було тут, поруч, на відстані кількох кроків. І жодним чином це не могло зникнути, ніколи це не могло завершитись, скільки б я тут не стояв, скільки б часу не минуло.

Але поволі вони вибирались на берег, хтось швидко підхоплював одяг і натягував його на мокре тіло, хтось обтирався завбачливо принесеними рушниками, а хтось просто прикладався до пляшок, у яких іще щось лишалося, хапав одяг — добре, якщо свій, — і брів назад на подвір'я, на світло. Вечір був пізній. Я чув, що хтось прощається з господарем, хтось починає співати, у жіночих голосах з'явилась гіркота, у чоловічих — вогонь. Автівки від'їздили, голоси замовкали. Ставало тихо. Ставало все більше місяця, все більше прохолоди.

Я зовсім не почув, як вона підійшла. Просто з'явилася мені з-за спини, легко торкнулась плеча, ну що, — спитала, — що ти тут стоїш? Я не відразу знайшов, що відповісти, а вона скинула із себе позичену в когось куртку, стягнула светр, стягнула кросівки, якийсь час возилася з комбінезоном, але зрештою скинула його теж. Скинула футболку, на якусь мить завагалась, але білизну теж кинула зверху на теплий ще одяг. Боязко намацуючи дно, ступила у воду. Потім весело зойкнула, пірнула, попливла.

— Ей, — крикнула з темряви, — що ж ти не йдеш?

— Пливи-пливи, — відповів я їй. — Я твої речі постережу.

— Як хочеш, — відповіла вона.

Я подумав, як це добре, що я зрештою тут опинився — на цьому березі, при цій воді. Стояти й спостерігати, як вона роздягається й заходить у ріку, знати, що до будь-якої ріки можна насправді входити безкінечно. Можна безкінечно довго триматися вологи, що тебе охоплює, можна безкінечно довго очікувати на повернення всіх, кого ти знав і кого любив. Ріка принесе всі чуті тобою інтонації, ріка збереже все залишене при берегах тепло, ріки вміють чекати, вміють починати все від початку. Тому що існує тяглість річища, тяглість потоку, і ніхто не може зупинити всю цю масу вологого світла, весь цей огром тепла й холоду. Мені залишається тільки дочекатись її тут, на березі, і повертатись разом із нею назад, до міста, як повертаються до нього щодня тисячі біженців і заробітчан, мандрівників і прибульців, усі ці бригади найманих чорноробів, котрі тягаються світом, споруджують вежі та в'язниці, але рано чи пізно все одно приходять сюди — на ці береги, під це місячне проміння.