Сергій Жадан - Месопотамія

не забрідати до їхніх снів, не торкатись їхніх речей,
не гортати їхніх книг, не пити їхнє вино,
не чути їхнього дихання, не бачити їхніх очей,
не відчувати того, що вони самі не відчувають давно,

Добре, що можна тепер вилітати крізь комини,
проходити крізь вогонь, падати у траву,
відчувати плавку матерію, яка наповнює її сни,
помічати в повітрі линви, що тримають її на плаву.

Добре, що смерть не належить ні до надбань, ні до втрат,
добре, що нас не зраджують наші сліди,
що нічого не можна повернути назад,
і нічого не можна втратити назавжди.

Що було? —
зелене тепло,
вечірнього неба
помаранчеве тло.

Золоті місяці,
блакитні риби в ріці,
чорні тіні
на її лиці.

Що робити зі священиками?
Вони, мов худобу, випасають свої церкви,
пускають їх у смарагдову траву, дивляться,
як церкви важко лягають у річковий мул,
ховаючись від червневого сонця.
Ходять за церквами, виганяючи їх із чужої
пшениці, завертають додому, туди, де
запалюється вогонь вечірніх обійсть.
Сплять на мішках і книгах, слухаючи сонне дихання тварин,
уві сні згадуючи обличчя жінок, що приходили
й розповідали про найпотаємніші гріхи,
питались поради, чекали на прощення.

Що він може тобі порадити?
Все його життя — випасання луни,
пошук пасовищ і ночівля під чорним небом.
Можеш співати з ним разом, можеш
спати поруч із ним, накрившись піхотинським плащем,
можеш гріти на вогнищі мокрий одяг,
прати в ріці свої сорочки,
які він готовий вивішувати в церкві, як плащаниці.

Що робити з атеїстами?
Вони говорять — насправді я вірю, вірю в усе, що
було сказано, але ніколи й нізащо, за жодних обставин,
в жодному разі в цьому не признаюся, тому що це моя справа,
і стосується вона лише мене. І хай він сто разів при цьому
ображається й погрожує, гнівається й відвертається на
своєму розп'ятті,
все одно — куди він без мене? Що він робитиме сам?
Він мусить боротися за мою присутність,
приречений битися за моє спасіння,
не може не рахуватися з моїми сумнівами, з моєю
непослідовністю, з моєю щирістю.

Що робити з тобою? Можеш співати разом із нами,
ставати з нами в коло, класти руки нам на плечі:
ми єдині в нашому співі,
єдині в нашій любові,
в нашій самотності,
в нашому розчаруванні.

То що робити з нами всіма?
Якби він не мусив стерегти свою домашню церкву,
якби не мав іти за нею, виганяючи з жовтих полів,
мав би куди більше часу на наші
прикрості й знамення.

Любов нищить
усі наші уявлення про рівновагу.
Можемо забуватись і відступати вбік,
можемо відмовлятися від того, що говорили,
можемо цілувати ніч у чорні губи —
ми єдині, кого торкався нічний вогонь,
ми єдині, хто вірить,
ми єдині, хто ніколи
в цьому не зізнається.

Можеш говорити про все, що тобі сниться,
можеш говорити, можеш не боятися темряви:

все одно хто-небудь тебе почує,
все одно ніхто тобі не повірить.

Місто, в якому вона заховалася,
горить прапорами, лежить під засніженими перевалами.
Мисливці виганяють дичину з протестантських соборів,
блакитні зорі падають в озеро,
убиваючи непоквапливу рибу.
Ах, ці вулиці, над якими зависають канатохідці,
ах, як вони балансують за шкільними
вікнами, викликаючи захват,
як ухиляються від озерних чайок,
що вихоплюють їй із рук
золоті невагомі чіпси.

Там, де ми з нею колись жили,
ми не мали часу на спокій і споглядання.
Ми бились об гострий очерет ночі,
скидали одяг, немов баласт, до чорної шахти ліфту,
аби протриматись у повітрі ще одну ніч,
ненавидячи й не пробачаючи,
не приймаючи й не вірячи,
гнівно переживаючи найкращі дні
свого життя.

А ось місто, в якому вона врешті сховалась,
торкає її ніжно за руку
і відчиняє перед нею свої склади та сховища.
Ах, ці порти, куди сходять вивезені
в трюмах сенегальці,
чорне м'ясо сердець,
слонова кість очей,
ах, ці підвали, паковані сиром,
гостинні протестантські міста,
в яких можна пересидіти Страшний Суд,
такі тут навчені адвокати,
такі неприступні мури.

Бо там, де ми з нею
колись грілися на кухнях
біля синіх джерел вогню, по нас не лишилося
жодного сліду. Час, старий канатоходець,
сто разів падав, сто разів підіймався,
з ламаними ключицями й залізними зубами,
йому без різниці, в якому напрямку рухатись —
залиже рани й знову танцює між чайками.