Сергій Жадан - Месопотамія

Що я йому скажу і як я подивлюся йому в очі? Він зрозуміє все, щойно мене побачить. Мені навіть не доведеться ні в чому зізнаватись. Він вирве мені горлянку, думав Маріо. Або переламає мені ноги. Спочатку одну, потім другу. Буде топтатись мені по ребрах, зніме з мене скальп, осліпить мене й відпустить на вулицю жебракувати. Я буду сидіти на теплому асфальті з паперовим стаканом із Макдональдса, збиратиму копійки, але навіть їх він буде в мене відбирати, зсипаючи собі до глибоких кишень. Але перед тим розповість усе сестрам — Зіні й мамі. І вони довершать те, чого не посміє зробити він: позбавлять мене чоловічої гідності. У прямому сенсі. Відріжуть мені гідність садовими ножицями. Що загалом на це може сказати мама? Що вона говорить у таких випадках? Маріо думав, але в голову нічого не приходило. Та й випадків таких він не пригадував. Мама, очевидно, стане на бік племінниці, буде її заспокоювати, буде втішати. Сидітимуть разом на Колиних килимах і вигадуватимуть, що з ним, Маріо, зробити в першу чергу — повісити в коридорі чи все ж четвертувати на кухні. Що ж, погоджувався Маріо, я сам у всьому винен, я сам усе це затіяв, ніхто не змушував мене пити з нею на килимах, ніхто не змушував мене слухати її історії, ніхто не змушував мене зрештою в неї кінчати. У руках Маріо тримав торбинку зі сніданком, погляд мав змучений, на шиї — кілька свіжих подряпин.

Коля зустрів його похмуро. Кивнув головою, мовчки забрав сніданок. Підозріло оглянув приготовану Настею рибу, недовірливо принюхався до зелені.

— Риба? — здивувався. — Вона ж знає, що мені не можна.

У палаті щось сталося, сусідів Коля, схоже, запресував: інтелігент відразу приніс їм із Маріо два пакетики чаю, роботяга передав кип'ятильник, пацан із навушниками принижено відвернувся до стіни. Коля сидів на ліжку й дивився кудись за спину Маріо — так що й погляд перехопити було не можна, й очей відвести несила.

— Діти, Марічек, — сказав Коля з притиском, — не завжди народжуються в любові. Іноді вони народжуються випадково й незаплановано. Тоді життя їхнє наповнюється пригодами й випробуваннями. Переважно випробуваннями.

Про що він говорить? — запанікував Маріо. Невже про все здогадався? Чому досі не топчеться мені по ребрах?

— Що ти якийсь сонний? — подивився на нього Коля.

— Не спав, — пояснив Маріо.

— Ну, ясно, що не спав, якщо сонний, — погодився Коля. — А чого не спав?

— Робота.

— Робота, — повторив Коля. — Робота. Добре, коли робота є. Погано, коли її немає.

Про що він? — Маріо відчув, що пітніє. — На що натякає? — Щойно Коля нахилився до пакета з їжею, Маріо швидким рухом витер піт, який зрадницьки стікав обличчям. Втім, Коля блискавично підняв голову. Усе побачив. Маріо відчув, як кров приступила йому до горла, потім ще вище. Сидів перед темним і важким Колею, стікаючи потом і заливаючись барвою, сидів і не знав, куди подіти руки, як приховати подряпини на шиї. Коля, не відриваючи від нього погляду, мовчки шарив рукою в пакеті. Дістав звідти смажену рибину. Не дивлячись на неї, почав гризти. Соус застиг йому в куточках губ, зелень налипла на підборіддя, очі зовсім запливли, обличчя набрякло. Йому ж не можна, подумав Маріо. І мені, мабуть, теж не можна.

— Що там мама? — запитав Коля, жуючи. Жував повільно й старанно, як підпільники жують записники з шифрами, аби не дати ворогу жодного шансу.

— Нормально, — неохоче відповів Маріо, уже переконаний, що його викрито й засуджено.

— Нормально? — не повірив Коля, продовжуючи терзати рибу жовтими різцями. — Скажи, хай набере мене.

Маріо кивнув.

— У нашій родині жінки завжди добре готували рибу, — сказав Коля, прискіпливо дивлячись племіннику в очі. Говорив тихо, проте Маріо не сумнівався, що в палаті його чують усі. Навіть пацан із навушниками. — Риба вимагає часу. У нашій родині жінки завжди мали час. На них ніхто не тиснув. Я не тиснув. І тобі не раджу.

— Я теж не тиснув, — сказав Маріо про щось своє.

— Не тиснув?

— Ні.

— Це добре, — Коля кинув рештки риби назад до торбини, дав потримати її Маріо, дістав із-під подушки рушника, старанно обтер обличчя. Забрав у Маріо торбину, закинув її під ковдру. — Тиснути не треба, — продовжив. — І неправду казати теж не треба.

— Я піду, — відповів Маріо, — у мене робота.

Настя чекала його, сидячи босоніж на сходах. Коли він підійшов, підвелася, розвернулась і зникла за дверима. Маріо поспішив слідом.

Уночі вона прокинулась, легко, аби не розбудити, прибрала його руку, піднялась, не одягаючись, відчинила свою валізу, що стояла тут-таки, на підлозі в Колиній спальні. Знайшла якісь таблетки, запила їх вином. Маріо прокинувся, торкнувся її шкіри. Настя здригнулась, швидко заспокоїлась, повернулась до нього. Він ліг підборіддям їй на коліна, лежав на животі, розглядав її валізу, торкався різних її речей. Усе залежить від нас, думав, усе залежить від нашого бажання. Тепер нічого не зміниш, далі буде лише так. Він діставав книги, гортав їх. Були це підручники з хімії та детективи. У детективах зазвичай використовувались отрути, по-своєму це теж були підручники з хімії. Діставав її одяг, відчував, який він жорсткий на дотик. Настя мовчала й не заперечувала. Потім дістав іконку. На ній була зображена свята. З темним обличчям і в яскравому одязі.