Сергій Жадан - Месопотамія

— Хто це? — запитав Маріо.

— Свята Capa, — пояснила Настя.

— Шо за ім'я таке? — здивувався він. — Єврейка?

— Єгиптянка, — відповіла йому Настя з темряви. — Була така свята. Врятувала човен із важливими особами.

— Ну, і для чого вона тобі?

— Мені її в таборі подарували. Колись давно, у дитинстві, мама відправила мене в католицький табір.

— Для чого? — не зрозумів Маріо.

— Ну, треба ж було мене кудись на літо відправляти? Лишати мене на літо в порту вона не наважилась — боялася, що втечу. Грошей на нормальний табір у нас не було, ось мама й відправила мене до католиків. А Capy мені подарували на згадку. Там ще напис є, бачиш?

— І що там написано?

— Ну, якщо опустити всі згадки про Ісуса й церковне керівництво, там написано, що найбільша небезпека ховається в ріках. Але й найнадійніший захист також. Тому що ріки відділяють своїх від чужих, відмежовують світло від темряви й захищають нас від загроз та несподіванок. Потрібно всього лише триматися берега й уміти надати першу допомогу на воді. Ти вмієш плавати?

— Погано. — Маріо навіть не захотів згадувати, як вони з Колею вночі витягали сітями рибу з водосховища і як він, Маріо, звалився в чорну пройму води, і Коля мусив виловлювати його, а потому відпоювати спиртом, проклинаючи, на чому світ стоїть.

— А я підпрацьовувала на рятувальній станції, — підтримала його Настя. — Надавала першу медичну допомогу.

— Кому? — не зрозумів Маріо.

— Тим, кого рятувала, — пояснила Настя.

Зранку вона залатала йому передерті на колінах джинси, нагодувала сніданком, змастила якимось розчином подряпини — старі й зовсім свіжі, отримані цієї ночі. Боляче? — запитала. Нормально, — відповів Маріо, відчуваючи, як у шкіру входить вогонь. Ладно-ладно, — не повірила Настя, — не треба казати неправду.

Коля помітив його ще з вікна. Визирав зі свого третього поверху, мовби спеціально на нього очікуючи. Маріо зібрався з думками, зайшов до лікарні. У коридорі зіткнувся з цікавим пацієнтом — той стояв при дверях, щось напружено й нервово обмірковуючи, так, наче від когось утік, проте забув, від кого саме. Об нього чіплялись студенти-практиканти, на нього наштовхувались літні відвідувачки, його недовірливо оминали хворі в потріпаних халатах. В одній руці тримав білий піджак, в другій — великий паперовий пакет. Побачив Маріо, зупинив його.

— Курити є? — спитав. Голос у нього був утомлений, але твердий.

— Немає, — відповів Маріо.

Постояли якийсь час, дивлячись один на одного.

— Ладно, — сказав нарешті пацієнт, — не сси, усе буде добре.

Маріо подякував.

У палаті знову щось сталося: пацан із навушниками зник, лише ліжко по ньому стояло неприбране, а інтелігент похапцем кидав свої речі до чорних пакетів, нікого не слухаючи й ні з ким не заговорюючи. Коля озирав його зі зневагою, роботяга поглядав на Колю з острахом. Маріо викладав перед Колею йогурти й молоко, але той навіть не дивився на них, відразу ж почав розпитувати, що там у місті, які новини, як мама, як робота. Питав, чи не тисне шеф, чи не хоче Маріо звільнитись, а якщо хоче, то чим думає зайнятись. А якщо не хоче, то чому? Бо думати про такі речі, говорив Коля, потрібно завжди: життя — штука виснажлива, потрібно підтримувати один одного, особливо якщо ми одна сім'я. У нашій сім'ї, цідив Коля, чоловіки завжди були в одному бізнесі. Ніхто б навіть подумати не міг кидати один одного, ти розумієш, Марічек? Про Настю не питав, але Маріо відчував, що саме про неї він запитати й хоче. Ну, хоче, і добре, — так собі подумав Маріо й вирішив не боятись. Нічого він мені не зробить, вирішив, побоїться. Коля розпитував, дивлячись племіннику просто в очі, і Маріо не витримав: піймав його погляд і вже не відводив очей, оглядаючи Колю з усією своєю ненавистю й злістю. Коля теж перехопив цей погляд і намагався його якийсь час погасити, тиснув на малого темною вагою, проте Маріо не піддавався, опирався й витримував, і Коля якоїсь миті поплив і почав дивитись кудись йому за плечі. І прикрикнув щось на роботягу, і перевів мову на антибіотики. Маріо сидів перед ним, упершись долонями в коліна, і бачив Колю таким, яким не бачив ніколи раніше — постарілим, із вижовклою, ніби старі фото, шкірою, з вигаслим поглядом, зігнутим, лихим і поламаним, несвіжим і невпевненим, хворим і голодним. Маріо думав спочатку його пожаліти. Та на хуй нада, подумав зрештою. Чим вони тебе тут лікують? — запитав. Коля подумав, зважив ситуацію, заговорив примирливо.

— Мене нормально лікують, Марічек, — відповів спокійно. — Просто лікувати мене — це те саме, що лікувати повішеного: проблеми зі здоров'ям очевидні, а терапія мало що дає. Ти сам-то як почуваєш себе? — спитав, прискаливши око.