Сергій Жадан - Месопотамія

— Зіни донька приїхала, — відповів Маріо, не знаючи, як про це говорити: з радістю чи навпаки — з докором і відразою.

Коля взяв один із пакетів, вивалив із нього все на ліжко. Повільно, не поспішаючи, стягнув із себе сорочку, потім брюки. Кинув усе це до порожнього пакета, передав назад Маріо. Почав одягатися в чисте. Маріо відзначив, що Коля був засмаглий до пояса, проте мав бліді синюшні ноги, мовби хтось узяв різні частини й склав докупи такого ось Колю, і тепер лишилося хіба що закачати в нього трішки крові, і можна буде відпускати на вулицю. Коля нарешті заговорив.

— Настя, — сказав, — точно: вона ж мала вчора приїхати. Як я забув. — Він замовк, дивився у вікно, заклавши руки до кишень. Потім обернувся. — Ось що, Марік. Приглянь за нею, доки мене не буде. Добре?

— Добре, — відповів Марік. — Що за нею приглядати? Не маленька.

Маріо помітив, що Коля стискає в кишенях кулаки.

— Не маленька, — відповів племіннику, стримавшись, — а все одно приглянь. Добре?

— Добре, — заспокоїв його Маріо.

— Я тобі довіряю, — сказав Коля, і Маріо відчув, скільки злості було в цих словах. — Купи їй щось на вечерю.

Він дістав із-під подушки пачку грошей, перехоплену гумкою для волосся, відрахував кілька купюр, передав Маріо. Встромив голку у вену, ліг і незадоволено сказав:

— Ми всі — одна родина. У родині головне що? Довіра. Запам'ятав?

Було незрозуміло, іронізує він чи говорить серйозно, але Маріо про всяк випадок кивнув. Коли виходив, помітив, що пацан із навушниками дивиться на нього зі співчуттям.

На вулиці зупинився й довго все обмірковував. Зайшов до цілодобового через дорогу, купив мороженої риби. Вийшов на вулицю. Потім повернувся й купив пакет вина. Знову вийшов. Знову повернувся — узяв ще пакет. Подумав, згадав жовте Колине обличчя, віддав пакет назад. Приготую їй рибу, подумав, і піду. Коли прийшов до Колі, сестра бігала квартирою й пробувала прибратись. Була в легкій короткій сукні. Маріо помітив, яка вона схожа на свою маму: чорне волосся, яскравий одяг. Братові зраділа, довго й весело обіймалась. Від неї пахло дитячим шампунем. Рибу кинула в мийку на кухні, сказала Маріо зачекати: вона, мовляв, зараз щось приготує, головне — розібратись, що тут у дяді Колі їстівне, а чого краще не чіпати. Довго копалася в холодильнику, вивуджуючи звідти застиглі, мов холодний цемент, пакети з молоком, шматки м'яса, що кольором нагадували нечищені черевики, підозрілі банки з домашніми соліннями, схожі на відьомські приправи. Викидала все це до відра зі сміттям, зазирала до шухляд столу, ставала на стілець і вибирала щось із горішніх полиць, просила Маріо підійти і взяти в неї з рук цукор, мед і морську сіль. Маріо підходив, сторожко задивлявся на неї знизу, світло йому повнилося морською сіллю, і сльози виступали на очах від того, що він бачив. Настя навантажувала його соусами й консервами, нишпорила кухнею, зрештою скинула все це на стіл і спробувала дати раду зі знайденими запасами. Тут Маріо вийшов із забуття й почав відбирати в неї кухонні ножі. Сказав, давай, мала, йди читати комікси, я сам усе приготую. І піду. Мені, сказав, сьогодні ще на роботу.

— Ти хоч готувати вмієш? — спитала Настя.

— Погано, — відповів Маріо, згадуючи, як нещодавно варив у майстерні для напарника клей і ледь не спалив будинок.

— Я тебе навчу, — запропонувала Настя, знову беручи все до своїх рук. — Тут усе просто. Головне — спеції.

Вона діставала рибу й овочі, траву, темно-червоні порошки й товчені корені, усе це змішувала й перетирала, ретельно нарізала й дрібно провіювала, скидаючи до великого баняка, що незабаром почав закипати й набувати небачених кольорів. Маріо стояв у неї за спиною й думав про Колю. Згадував, що той говорив про довіру, намагався здогадатись, що саме він мав на увазі. Не зовсім розумів, як поводити себе із сестрою, сумнівався, чи не піти йому вже тепер. Але знову згадував про Колю й залишався на місці. Щоби відволіктись, запитав Настю, де та навчилась готувати. І почув цілу історію. Виростала Настя в приморському місті, між заводом і портом. Жили вони з мамою в заводському гуртожитку. Тата в них не було, тож коли мама бігла на роботу, Настею опікувалися сусідки. А сусідки наші, розповідала вона, були справжні відьми. Вони й навчили Настю куховарити, навчили застосовувати різні підозрілі приправи, від чого їжа ставала поживною, хоча й не завжди стравною. З дитинства вона запам'ятала безліч смаків і запахів, мертвих птахів на кухні й холодний підвал, обжитий слимаками й наповнений осінньою городиною. Одного разу сусідки випадково її в цьому підвалі зачинили. Вона сиділа там до вечора, доки не прийшла мама. З тих пір, сказала Настя, я зовсім не боюсь темряви.