Сергій Жадан - Месопотамія

І де він тепер, якими трамваями добирається нині додому, і чому не прийде й не забере її? Вона перекинула волосся собі на груди, і Маріо розгледів кілька ледь помітних родимок на її спині, розгледів її ніжні хребці, що гостро виступали з-під шкіри, як озерне каміння, підіймаючись угору, тримаючи її нечутну вагу, розгледів її зовсім дитячі лопатки, не міг відвести від них очей, заворожено спостерігаючи, як вони рухаються, як вони завмирають, розгледів її ключиці, її шию. І відтоді, — нагадала про себе перша, сумніша жінка, — я приходжу щовечора до цього бару, що кришується мусарнею, й продаю свою любов вантажникам і листоношам — всім, хто погоджується заплатити за неї бодай щось. Адже нічого в цьому житті не дається просто так, і за все потрібно платити. І оплачуючи солодку любов, ми зазвичай отримуємо лише сліди на воді, лише блакитну фарбу, розмазану по обличчю. І оплакуючи любов, — тут-таки підтримала її інша, — ми платимо вдячністю всім листоношам, які не приносять нам поганих новин. За все потрібно платити, щовечора й щоночі, й наші сльози — лише синя фарба повітря, блакитні сліди на воді, золото нашої радості, срібло нашого мовчання. Пісня враз обірвалась, холодильник колихнувся й завмер, незнайомка різко повернулась і подивилася йому в очі.

Спочатку його кинуло в жар, потім крига скувала його рухи, потім він зрозумів, що взагалі не відчуває свого тіла. А незнайомка вже усміхалась йому, як давньому знайомому і, знайшовши теплий білий рушник, недбало прикрилась ним, нічого насправді не ховаючи, ступила на розмоклий скрипучий паркет, підійшла до Маріо й легко подала руку.

— Привіт, — сказала, відкидаючи за спину волосся. — Ти Марік?

— Марік, — згадав він власне ім'я.

— А я Настя, — пояснила вона, — донька тьоті Зіни.

У лікарняному коридорі Маріо мусив зачекати: у палаті лікарка саме пояснювала Колі, що ліки потрібно пити. Коля незадоволено опирався, навіть пробував відкупитись, пропонував лікарці гроші, аби та його відпустила. Лікарка ображалась, пояснювала Колі, що його тут ніхто не тримає, що лікування — справа добровільна, якщо ти, звісно, не шизофренік. Тоді ображався Коля, кричав, що за ті півдня, поки вони торгуються, він устиг би продати пів-фури бананів. Лікарка починала плакати, Коля просив пробачення й намагався запхати їй купюри до кишені халату, лікарка вимагала, аби він ліг і не бігав за нею з крапельницею в руках. Врешті вона пішла, кинувши в коридорі на Маріо заплаканий погляд. Маріо зайшов до палати. Коля лежав коло вікна в білих м'ятих брюках і несвіжій сорочці. Під ліжком валялись дорогі брудні черевики. Вигляд він мав утомлений, обличчя його, і без того підпухле, після вчорашнього святкування взагалі набрякло й набуло лимонних відтінків. Мав Коля туге черево й короткуваті ноги, загалом племіннику він нагадував негативного персонажа якого-небудь індійського фільму. В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою. І терпінням глядачів. Коля й тепер, із голкою у вені, викликав не так співчуття, як острах: що, як виживе й почне мститись? У палаті з ним лежали ще троє: один інтелігентний, в окулярах, лежав якраз навпроти Колі, читав газети, гриз печиво; коло нього роботяга, явно із заводу — руки в мазуті, під очима мішки, на столику при ліжку кип'ятильник, ніби він саме ним і лікувався; а поруч із роботягою пацан у помаранчевих шортах, довгих білих шкарпетках, схожих на гольфи, у смугастій футболці, з навушниками на голові — лежав, слухав музику, ні з ким не заговорював, на провокативні питання не відповідав. Можна було подумати, що він просто зайшов полежати, відпочити, послухати улюблену музику. Маріо відразу помітив, що Коля себе вміло поставив: усі троє кидали на нього час від часу насторожені погляди, чекаючи, що ж він вигадає наступної миті, на кого наїде, звідки чекати небезпеки. Маріо за це й побоювався дядька: ніколи не можна було зрозуміти, який у того настрій, коли він жартує, коли збирається в'їхати тобі в коліно. Коля пильно вивчав співрозмовника крізь вузькі щілинки очей, говорив так, наче робив замовлення в ресторані — і слухати не хотілось, і перервати було не можна. Розмовляв тихо, ти завжди мусив прислуховуватись до його слів, бути уважним, аби чогось не пропустити. Побачивши Маріо, підвівся, виштрикнув голку з вени, приліпив її пластиром до крапельниці.

— Приніс? — запитав спокійно, ніби це не він щойно тут брав на понт лікарку.

— Приніс, — відповів Маріо.

— Що там? — знову запитав Коля, маючи на увазі, очевидно, якісь домашні новини.