Сергій Жадан - Месопотамія

День Маріо просидів у майстерні. Лікував коліно, лежав на канапі, прислуховуючись до голосів із вулиці. Дивився на меблі, розкидані навколо, торкався старого дерева, відчував запах старості. Більшість людей, думав, яким належали ці речі, давно виїхали. Щось гнало їх із цього міста, примушувало лишати домівку, виходити за фортечні мури, перебиратися на той бік ріки й розчинятися в просторі. Що їх насправді вело? Можливо, злигодні й невдачі. Можливо, потреба розуміння. Або неспроможність жити за таких кліматичних умов, коли півроку небо обкладене хмарами й дощами, а решта півроку палить тебе чорним вогнем. Хтось зривався, аби знайти спокій. Хтось хотів спокою позбутись. Когось кликав голос віри. Хтось ішов, відчуваючи небезпеку. Чому вони не лишились, думав Маріо, чого їм насправді бракувало? Спокою? Упевненості? Любові? Маріо уявляв, як вони довго мусили до цього йти, скільки різних прикростей мало статись у їхньому житті, скільки зневіри мали всотати їхні душі. Хтось із них зважувався повільно й болісно, але хтось — легко й невимушено, хтось тривалий час не міг зізнатися самому собі, що вже готовий — готовий відмовитись від усього, що надбав, і рушити вперед — за ріку, між чужих, у темряву. Вони мали вирішити купу питань, залагодити безліч справ, знайти перекупників, зв'язатися з перевізниками, попрощатися з близькими, взяти все необхідне, скинути все зайве. Меблі були зайвими. На пошуки кращого життя зі своїми меблями не рушають. Їх лишають тут — тліти й помирати. Можливо, думав Маріо, я б теж міг зірватися й рушити вперед, можливо, мені б вдалося почати все спочатку, знайти своє місце, відшукати свою територію. Я б міг зупинятися у великих містах, жити поміж таких само біженців, ловити свій шанс, випробовувати долю, не затримуватись ніде надовго, рухатись далі, до того благословенного місця, де сонце над моєю головою не буде ніколи заходити, де дощі оминатимуть моє житло, де земля для мене буде м'якою, а хліб — солодким. Звісно, що міг би, думав Маріо. Але як бути з тим, від чого доведеться в такому разі відмовитись? Як бути з мамою? Як бути з Колею? Лишатися з ними не надто хотілось, брати із собою — тим більше. Що важливіше, думав Маріо, усе віднайти чи все залишити? Добре, що завжди є вибір, думав він, добре, що все залежить від нас.

Надвечір прийшла Настя. Була в довгій, до п’ят, барвистій сукні й прозорій сорочці. Намагалася поводитися серйозно, проте їй це не надто вдавалося. Побачила набрякле криваве коліно, взялася лікувати. Маріо мужньо терпів, аж якоїсь миті не витримав і закричав. Тоді вона лягла на нього, ніби прикриваючи від вечірньої спеки, лежала й мовчала, заспокоюючи. Лежала, збираючи його докупи, не даючи йому розвалитись на гарячі шматки глини. Маріо поступово затих і навіть почав засинати, аж вона заговорила.

— Поїхали зі мною, — сказала. — Кидай усе — і почали.

— Що я там робитиму? — поцікавився Маріо.

— Та що завгодно, — заспокоїла його Настя. — Хочеш — навчу тебе готувати. Хочеш — влаштую працювати в порт. Можу народити тобі дитину.

— Серйозно?

— Так. А можу не народити. Я вмію переривати вагітність. Можу її відновлювати. Можу заговорювати павуків і скорпіонів. Можу підробляти підписи.

— Ну, це мені точно не потрібно.

— Будемо жити в нас. Допоможеш мені доглядати за дідусем.

— Звідки в тебе дідусь?

— Довга історія, — пояснила Настя. — Він зовсім старий. Мама хотіла вписати його в хоспіс, проте мені стало його шкода. Я сама за ним і доглядаю. Він, коли говорить, пускає слину. Але говорить при цьому мудрі речі, є що послухати. То як?

— Та ні, — подумав Маріо. — Краще ти сюди. Разом із дідусем.

— Як знаєш, — спокійно відповіла Настя. — Вирішуй сам.

Зранку вона пішла. Намагалася його не розбудити. Але все одно розбудила. Серед дня з'явився Коля. Приніс апельсинів. Довго сидів, мовчав, хотів про щось запитати, але стримався. Запропонував працювати разом. Маріо подумав, погодився.

Мрець виглядав ще гірше, ніж за життя. Сиве волосся, запалі очниці, гострий ніс, різкі зморшки на незадоволеному обличчі. Стримів угору борлак, видовжились пальці, посиніли нігті. Він мовчав останні дві доби, лише кашель час від часу рвав ізсередини груди. Потім навіть кашлю не стало. Лежав і повільно дихав, як риба — уже виловлена з водойми, проте ще не залита олією. По обіді серце спинилось. Молодий підходив, схилявся над ним, зацікавлено розглядав. Можна було подумати, що вивчає малюнки на лікарняному халаті.