Олег Криштопа - Усі жінки курви

- Імпотенція, - сказала мені А. - Я назвала цю картину «Імпотенція». Хоча він, на жаль, зовсім не імпотент. Швидше навпаки.

- А він її бачив?

- Ні, я не показувала. Навіщо? Він образиться. Думала так від нього звільнитися, але не можу. Він не дає мені спокою. Тільки я починаю відходити, як він несподівано з’являється. Ніби відчуває. Я кажу, відпусти, а він сміється і каже, що секс - це релігія або хвороба. І що йому від мене нічого не треба, крім сексу. А мені, як це не смішно, якраз сексу не треба. З цим я даю собі раду сама.

- Тобі зовсім не цікаво, що сталося з О. і В.? - запитує з-за снігової завіси голос А.

- Якщо там буде кров, то краще не треба.

- Тільки переливання крові.

- Якщо я скажу, що мені цікаво, ти ж не розкажеш.

Я чую, як по той бік снігу усміхаються.

Ми заходимо в бар на морозиво.

- Я думаю, що всі жінки курви, - кажу я А.

- Умгу, - наминаючи морозиво, погоджується А. - А всі чоловіки, перепрошую на слові, ху… Ти мене задовбав зі своїм жононенависництвом.

- А як називається мій портрет? - питаю я її.

- Пурга, - відповідає А.

- То що там з О. і В.?

За вікном -5, а ми наминаємо морозиво. Таємниця О. і В. от-от розкриється.

- Коли я переїхала до Києва, мені було тут, ну знаєш як. У мене не було майстерні, не було друзів, не було чоловіка. Жизнь дала трєщину, перебралась на Троєщину. Я годинами дивилася на ці багатоповерхівки навколо і малювала тільки їх. На зупинці автобуса, коли я вибиралась до центру на роботу, завжди була черга. Я не звикла стояти у чергах на автобус. Це принизливо. А там ще була бабка, божевільна бабка «бах-бах-бах». Вона не говорила, а ходила зі смердючим пакетиком, махала ним перед твоїми очима і казала: «Бах-бах-бах». Безперервно. Хто не давав грошей, жалкував. Вона не відчіплювалася. Стояла і бахкала і дивилася в очі. Дехто не витримував, починав втікати, а бабка, як виявилося, дуже вправна попри вік, бігла навздогін і ще гучніше - бах-бах-бах, бах-бах-бах. Дехто там і божеволів. А бабка мешкала просто на тій зупинці, там же їла і сця…, перепрошую на слові. Я не могла її намалювати. Чогось бракувало.

Я була сама. Зовсім сама. І тоді я випадково зустріла О. Це було таке щастя - зустріти когось із того, попереднього життя. Ми не були подругами у Франеку, а тут я відчувала, ніби знайшла сестру, і вона таке відчувала, ти ж знаєш, як це. Так ніби ми одне, спільники, діаспора. Ніби нам і справді треба тут триматися разом. Ми випили. Ми пили цілу ніч, а він жодного разу не подзвонив, не запитав, де вона. Я про В. Вона тоді мені все розповіла, і виглядало дуже дивним, що він мовчить. Я так і не запитала в неї, чому. Чи він настільки збайдужів і йому пофік, чи з нею все гаразд, чи навпаки - просто дає їй спокій і індульгенцію на все - бути, де захочеться, робити, що завгодно… Але це так… Просто. Я її малювала. Голою. Тіло без голови. Таке звивисте, плазуче, як у змії. Мені подобається її тіло. Воно навіть збуджує. Хоч зараз по ній не скажеш, та й тоді зовні важко було уявити, що під одягом таке тіло. Я не змогла його відтворити, але спробувала. Віддала їй портрет, а вона його викинула в Дніпро. Я не образилась. Я знала, що не впіймала. Трохи, щось зовсім мале, якусь деталь. Зараз я би писала її інакше, обов’язково в одязі. На всі застібки. Може навіть скафандр, принаймні комбінезон, або роба. І багато косметики. Ти зауважив, як багато у неї косметики зараз? Раніше теж було багато, якоїсь крикливої і куревської. Але тоді це було частиною її, а тепер це грим. Ну, я не психолог, я тільки вчуся. Ти ж розумієш?

- Господи, та не тягни резину, розказуй! - вихопилось у мене.

- Поспішиш, людей насмішиш, - засміялася А, оголивши свої криві жовті зуби.

- Тут був бордель у 19 столітті, - сказала А. - Тому я тебе сюди і привела.

- Всі жінки курви? - усміхнувся я.

- У середині 90-х років 19 століття Андріївська церква почала вимагати від влади мирської закриття всіх публічних домів на Андріївському узвозі. І поліція почала шерстити. Вимірювали відстань від борделів до церкви. І закривали. У цьому домі жила така собі Таня Макогоненко і її подружка Марціяна Моровська. Дві жінки. Бідні і самотні. Таня була киянкою, прислужувала в якогось офіцера, потім стала годувальницею. А Марціяну в Київ закинула любов. Вона з Мінська. Їй 19 років. Вона закохується у вусатого офіцера царської армії. Офіцер мусить переїздити. Офіцеру нудно. Офіцер любить шампусік і вечори. Марціяна така молода і пахуча. Наївна. З нею навіть цікаво, приємно бачити, як хтось може так по-справжньому любити твої нічого не варті вуса. Він забирає її з собою до Києва. Кілька разів навіть з’являється з нею у високому товаристві. У клубі. Але швидко йому набридає. Можливо у Києві він знайшов ще одну наївну дівчинку. І Марціяна опиняється на вулиці зі скромною валізкою, де лишень кілька сукенок. Офіцеру соромно, але він намагається це все забути, втопити в шампусіку. Він дратується, що почувається винним через ці очі, і кричить на неї… Марціяна блукає Києвом, їй ніде ночувати, він дав їй якихсь пару рублів і це все, що в неї є. Вона голодна, валізка важка. І тут її зустрічає Таня. Тані 30, Таня зла і досвідчена. Таня запрошує її до себе, витирає сльози з очей, наливає вина, каже, що всі чоловіки - свині, це тобі сподобається, і ще каже: я тобі допоможу, все буде добре. Це просто, зовсім просто, нічого особливого - і добрі гроші. А що ти собі думала? А в тебе є інший вихід? Хочеш жити, умій… ну, ти розумієш. І вони вдвох починають це робити. Відкривають бізнес. Без ліцензії. Спершу у Старому місті, а потім, коли сусіди взялися набридати, переїздять сюди. Але і тут їх не облишили в спокої. Обоє дівчат мусили написати розписки в поліцію, що роз’їдуться по домах. Їх депортували. Марціяна мусила повертатися у Мінськ…