Марія Матіос - Щоденник страченої

Це було майже щастя. Можливо, навіть більше за щастя щоранку впродовж років спостерігати зі спальні один і топ же ритуал збиття гоголя-моголя.

Та із зникненням мари страху безповоротно зникло багато чого й іншого: у нас зникли потреби й бажання. Час звільнив і від цих химер.

Ми живемо так, як, напевно, живуть амеби. Хіба що лише не розмножуємося. Проте байдуже й це. Немає емоцій, немає подразників. Нічого немає. Повний штиль і благодать, що перебуває у прямій залежності лише від стану здоров'я.

Я місяцями можу ходити в одному й тому ж спортивному костюмі, він — тижнями в одній і тій піжамі. Нам особливо ні про що розмовляти, хіба що про політику та погоду, на зміну якої нестерпно ниють старі шрами та підвищується тиск.

Але ми так старанно тримаємося одне одного, ніби й справді боїмося, що нас можуть розлучити. Лише страх цілковитої самотності в місті, де не знайшлося жодного приятеля, іноді змушує прокидатися в холодному поту. Бо хто нас ховатиме?

Іще я думаю: навіщо так багато часу ми жили зашнуровані, як черевики? Навіщо були добровільні обмеження навіть у дрібницях? Хіба наша провина більша, аніж провина сотень убивць, грабіжників, ґвалтівників, шахраїв, які після відбуття покарань знову вливаються в життя, і ніхто не плює їм у спину, на протилежний бік вулиці при зустрічі не переходить, і тим більше — не переслідує? То чому ми, такі розумні, так довго боялися не те що реабілітуватися — просто відкритися перед людьми, перед якими нічим не завинили? Зло, спричинене нами, стосувалося лише нас. А ми так довго жили, ніби за тюремними стінами, мордувалися самотністю, а коли заціпеніння минуло, — з'ясувалося, що нам ніхто вже й не потрібний. Чи ми соромилися минулого?

А іноді я думаю, що це відгомін ревнощів. О, так, тдавнені, вгризені в мене, наче коріння дерев у далекому Сухому потоці, мої ревнощі мовчки диктували стиль нашого тутешнього життя. Впродовж усього життя вони стали частиною мене самої, і часом я відчувала їх, як окрему частину свого організму. Ревнощі, весь вік приховувані мною, ніби заразна хвороба, виснажливі, як голод, ревнощі тримали мою волю і нав'язували її стриноженому провиною чоловікові, воля і дії якого всі ці роки також залежали винятково від мого настрою і самопочуття. Мабуть, він усе чудово розумів і страждав від цього, а може, в минулому своєму житті, іще задовго до мене, він переситився спілкуванням з людьми, і тому тут багато років не мав жодної потреби виходити із самітництва. Чоловік мовчки прийняв правила моєї гри — і навіть не спромігся піддати їх сумніву. Принаймні, уголос.

І все ж ми маємо деякі маленькі радощі, не передбачені цими правилами.

З весни ми винаймаємо одну і ту ж дачу на березі запущеного озера й живемо там до пізньої осені, прополюючи хіба що бур'яни на стежці та косячи в саду траву. Я годинами можу дивитися на квітучі багатолітники — але мої руки обвисають батогами, коли проходжу повз тіток із розсадою. Жоден батіг у світі не змусив би мене сіяти, сапати, зазирати під кожен корінь чи стебло. Бо тоді я б щоразу вмирала від спогадів про давню льолю для огірків.

Але людина не може вмирати безконечно чи перманентно. Мені вистачило одного справжнього вмирання, щоб більше не хотіти імітацій смерті.

Іноді я проганяю від себе думку, що сезонне перебування на цій дачі — це все одно періодичне повертання туди, де дятлик струшував мозок, щоб розбудити мене до життя. Проте ця думка буває такою миттєвою, що не хочеться навіть хапатися за неї. А може, лячно.

Отож городину ми незмінно купуємо в однієї й тієїж господині, обмежившись сіянням салату та іншої корисної зелені. Та навіть ця нехитра робота лежить цілком на моєму старому.

Як дивно... Коли б у попередньому житті хтось хоча би пожартував, що він, він — оцей великий перець великого міста колись отак ось стоятиме «раком» над грядкою і сіятиме петрушку, — на мене, їй Богу, напали б кольки. Але багато років він справді згинається удвоє чи просто сідає на стільчик — і сіє оту дрібноту вже оез підручника з агрономії.

Іноді чоловік довго й повільно, так, щоб не знудило, гойдає мене в гамаку. Саморобний — із брезенту — гамак прив'язаний до двох вишень у запущеному саду. Під ним росте м'ята — і це щоразу мені також щось нагадує, але я відмахуюся від спогадів, як від мух, боячись доторкнутися до болючого. Так легше — не згадувати.

Чоловік спершу застилає гамак покривалом. Під голову кладе подушечку у формі серця, укриває ноги ряднинкою — і починається ледь вловимий політ пташки без крилець над м'ятним ароматом саду. Я заплющую очі — й тоді вже неможливо позбутися нав'язливої думки, що я — іще зовсім молода і здорова, з дурною кров'ю у жилах і при дурному серці — чекаю цього чоловіка біля нічного багаття на дачі своєї давньої подруги.