Марія Матіос - Щоденник страченої

Я ЗГАДУЮ НАШІ перші зустрічі. Палкі. Несамовиті. Виснажливі. Скупі на слова, але щедрі на пристрасть. Зустрічі ще з того часу, коли він кликав мене у своє місто — і я гналася зі швидкістю ракети за нетривалими шматками радості, щоб опісля всього впродовж довгих вечорів у себе вдома так само, як тепер, розмотувати полотна спогадів — і чекати наступної зустрічі.

Вони такі реальні — оті сюжети, що хочеться побігти в сусідню кімнату, ввімкнути всі лампи, потруси¬ти чоловіка за плечі і пересвідчитися: це таки він, він, топ, що довгі роки приходив до мене, як до повії. О, так, до повії, бо до зустрічі з ним я знала, що в мене не може бути дітей, через те вважала себе неповноцінною жінкою. Згодом з'ясувалося, що це чергова лікарська брехня. Але до цього я справді страшенно комплексувала. Можливо, саме тому мені довго здавалося, що чоловік, який зненацька вигулькнув на моїй дорозі у прямому п переносному значенні, приходить до мене, як до неповноцінної. До повії. На той час мої пізнання тонкощів найдревнішої професії були такими жалюгідними, щоб не сказати лубковими, що могли зворушити будь-кого — навіть найглухішого святенника. Тоді, коли довколишній світ безпощадно торгував не лише енергоресурсами, турецьким ширвжитком, польською кавою, але найуспішніше — жіночим тілом, мій зв'язок із здоровим самцем видавався мало не содомським гріхом... Вселенське каяття довго тиснуло так страшно, що довший час я була цілком безпорадна і нічого не могла вдіяти ні зі своїм серцем, ні із совістю. Брила пуританського виховання тиснула важче, ніж голос природи.

Перші два дні після кожної нашої зустрічі здавалося, що на моєму обличчі висвічує табло «Я люблю чужого чоловіка до безпам'ятства» і що хтось із особливо добропорядних наших громадян зараз кине в мене каменем.

Але коли я згадувала про вітчизняні не афішовані, і далеко не мусульманські моральні традиції, на якийсь час заспокоювалася, щоб потім у тиші й самотності знову мордувати себе докорами сумління. Як не дивно, але довший час я справді думала, що він приходить до мене, як до жінки легкої поведінки. Затримувався недовго. Нічого не обіцяв. Прощався посміхаючись, незмінно дотулявся губами до моїх холонучих уст, а далі зачиняв за собою двері рішуче і твердо, так, ніби давав зрозуміти, що цей раз — останній.

Мій стан після такого прощання нагадував стан опісля анестезії зуба, з якого мають видалити нерв: згорнувшись майже калачиком, чекаєш найгострішого болю, а біль, тупий і довгий, приходить аж через годину, коли його вже не чекаєш.

У перші хвилини після прощання я справді почувалася повією, хоча хтозна, як почувають себе правдиві повії, коли з ними прощаються залізні чоловіки?..

...Після мене чоловік довго петляв поверхами, чи то заплутуючи сліди, а чи налаштовуючи себе на буденні справи. Далі ще довше спускався ліфтом чи сходами, несучи на собі запах нашої плоті, який тоді чомусь ніколи не змивав у моїй присутності, наче і справді втирав його у шкіру, як живильний бальзам. Іноді він так довго йшов до виходу, що, здавалося, ось-ось поверне ручку дверей, знову скаже «ну, здрастуй» і покладе широку важку долоню на обімліле плече. І з тої миті вкотре почнеться повільна втрата моєї свідомості...

Щоразу, приперта до холодної коридорної стіни, я дослухалася тягучої тиші за дверима, а потім сторчма кидалася на балкон. Приїжджаючи до його міста, я завжди вибирала висотні балкони, хоча боялася висоти. Однак цю єдину висоту, чи, власне, сміливість, мені не могли заборонити ані занадто вольовий чоловік, ані навіть мій власний страх. Тримаючись однією рукою за поруччя, а другою — стискаючи халат на грудях, дивилася вниз, раз по раз струшуючи голову від памороків, як від надокучливих ос.

По тому, як різко відчинялися задні праві дверцята котрогось із десятка авто, припаркованих перед входом, я розпізнавала, що чоловік уже виходить із готелю. Він завжди йшов твердо й рішуче, так начебто у спину дихав вогонь; начебто в ньому планомірно й невідворотно розкручувалася пружина, креслячи траєкторію, від якої він не смів відхилитися. Чоловік незмінно крокував до автомобіля, що стояв крайнім справа, якщо дивитися зверху, у першому ряду стоянки, ліворуч від входу.

Щоразу машини були різні, через те я нахилялася з балкона, щоб краще розгледіти чи то його, враз змалілого з висоти, чи авто. Але окрім машини щораз іншого кольору і модифікації, не бачила більше нічого. Хоча ні. Бачила незмінний рух: правою рукою чоловік відпускав ґудзики піджака і швидко зникав у відчинених дверях.