Марія Матіос - Щоденник страченої

Але поспіх ніколи не є добрим порадником. Поспіх — той же страх, він паралізує навіть завчені рухи й думки.

Якби тоді знайшовся бодай один сміливець, який переконав би, що наша спонтанна спроба щезнути — це все одно, що намагання втекти від власної тіні в сонячний день, можливо, тепер у нас усе було би по-іншому. Та й меншим коштом для нервів.

Проте тодішній стан неминаючого афекту, що супроводжував нас обох упродовж тривалого часу, покарав найгіршим, чим може бути покарана людина: він відібрав здатність мислити. Не тверезо, не раціонально, а мислити загалом.

І ми робили дурницю за дурницею, піддаючись єдиному бажанню — витерти з пам'яті пролиту кров і все, що було до крові, й почати життя спочатку.

Коли б ми були наївними молодими людьми, нам ці дурниці були би прощенними, а так...

Сміливця не знайшлося. Нас ніхто не зупинив.

Та ні. Брешу.

Нас тоді оточували винятково сміливці, у чомусь — такі ж безумні, як і ми двоє.

Інакше, хіба нормальні люди так безкорисливо, так сердечно, але водночас ризиковано сприяли би з вигідним для нас судовим вироком, підробкою документів, легалізацією коштів, пошуком можливого місця осідку? Хіба би розумні люди розкладали такі хитромудрі пасьянси нашого зникнення без жодної для себе вигоди?

Значно пізніше я навіть думала, що всі оті помагальники-співчувальники були на нашому боці лише через те, що не могли бути... на нашому місці. Через те їхня благородна винахідливість також межувала з безумством, гідним захоплення й осуду одночасно.

Може, думка про гіпотетичність схожого розвитку власної долі додавала кожному з них якихось додаткових сил для винахідливості?

Але тепер усе байдуже. Все, окрім здоров'я.

Дні наші однакові, немов близнюки, і прісні, як тісто на лаваш.

Хоча наші (точніше, чоловікові) не такі вже й скромні статки з минулого, які пропадають у цій глушині разом з нами, дозволяють не відмовляти собі ні в чому. Коли б хотіли, ми могли би подорожувати, розважатися, насолоджуватися світом і собою. Витрачати гроші на обнови і такі модні навіть тут будівлі нового житла. Ми могли би тримати покоївку, садівника чи бодай водія. І для цього немає жодних явних перепон.

Та ми із місяця в місяць, із року в рік записуємо одні й ті ж витрати: продукти, вітаміни, ліки, газети. Із року в рік мій хоробрий Отелло годинами лежить під постарілим разом із нами «мерсом» — і не має навіть найменшої гадки поміняти залізні руїни на престижніше авто. І коли б мене хто запитав, чому так відбувається, я б не могла пояснити.

З одного боку, татуйоване і табуйоване наше минуле спонукало змиритися з добровільно обраним способом життя. Воно мало чим відрізнялося від чернечого життя в монастирі, про суть якого я так і не наважилася розпитати черниць.

Та, певно, людська цікавість до втаємниченого якоюсь нез'ясованою силою завжди задовольняється. І на заході життя людина стає мудрою і всезнаючою, тільки мудрість її і знання мають дуже обмежений ареал для застосування. Може, людині й не варто хотіти так багато пізнати, бо дуже вже він важезний — вантаж пізнання...

А з іншого боку... нам нічого не заважає переінакшити плин одноманітних днів. Однак, не змовляючись, ми чомусь цього не робимо. Ми навіть не обговорюємо можливість бодай дрібних, але видимих, змін. Іноді здається, що всі раніше живі наші клітини — завапнувалися, втратили еластичність, так, як втрачають його позбавлені кальцію кістки на старості.

Нас покарано тим, що найперше й безпомильно вказує на швидке старіння людини — консерватизмом. Так, цо ніщо інше, як старечий консерватизм — небажання змінити бодай на йоту плин законсервованих у своїй одноманітності днів.

Раніше я думала, що то підсвідомий страх зустрітися з уривками минулого тримає нас на прив'язі глухого містечка з глухими до нас людьми.

Люди, ці вічні юди, заздрісники, нишпорки, ці всюдисущі папарацці і безкоштовні коментатори будь-яких подій і будь-якої людини, на перших порах таки намагалися зазирнути за наші ворота в усі щілини. Адже ми звалилися залишками Тунгуського метеориту на сонну стихію маленького містечка, де кожен прорентґенований іншим до мозку кісток, а не те що біографії.

Але що правда — то правда: як себе поставиш, так навколо тебе ходитимуть. На щастя, ми з самого початку обгородили своє життя глухим частоколом мовчання і не-спілкування, замкнувши на всі замки і ключі своє минуле й тутешнє життя. Страх розкриття нашої історії робив нас дедалі замкнутими навіть між собою. Стороннім, мабуть, набридло дофантазовувати — і в якімсь часі їхня цікавість перекочувала на інших. І о, диво, - ми перестали боятися. Коли я зрозуміла, що більше не сахаюся телефонних дзвінків чи дзвінків у двері, що в мене не пришвидшується серцебиття від самої назви нашого колишнього міста в телевізійних новинах, не виникає панічного бажання на весь день накритися з головою, щоб не чути з радіоточки повідомлення про відкриття маршруту з цієї тмутаракані до тмутаракані, звідки родом мій чоловік, отоді я, може, вперше відчула полегкість.