Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

— Коли це було?

— На початку двайцятого століття. Після російсько-японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання — оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр-аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий — знайшли у кручах убитого хлопця-гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена — євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?

В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.

— Здається, щось було — на рівні бабських розмов.

— Точно. Бабських. Бо будь-який «мало-мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації-кровопивці по всій імперії.

В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.

— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.

Я засміявся:

— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.

— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.

— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.

— Ні. То у Нью-Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з-під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан-москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.

Я недовірливо схилив голову:

— Треба було просто грошей їм запропонувати…

— Правильно. — Мирослав зробив ефектну паузу. — І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.

— Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?

Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.

— То один Біг зна. Але у будь-якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.

— Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.

— Си подивимо.

На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.

— До вас Валерій Петрович.

— Хто?

— Валерій Петрович, — секретарка зробила невеличку паузу. — Говорить, що він — ваш родич.

— А-а! — згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь-якою неприємною справою. — Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.

— Я заважаю? — Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.

— Ні! — замахав я на нього руками. — Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.

— Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.

— За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.

— Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити — мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?

— Які питання!

Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:

— Запросіть до кабінету.

Двері відчинилися — і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник — мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.

Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду — і серце моє защеміло.