Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

— А ти що там робив, у гольф-клубі?

Я глянув, чи добре зачинено двері до приймальні, і аж тоді зізнався:

— Мене ж і розводили. Точніше, намагалися.

Мирослав присвиснув:

— Бігме, думав, що тамті бандюки вже давно в бізнесменах.

— Е ні, бізнес там зараз тільки конторський. КГБ чи ФСБ — як там вони зараз називаються. Розумієш, Мирославе, нафта — це народне багатство. Тому весь процес контролює ФСБ. Все дуже просто — або ти заробляєш на нафті, або обслуговуєш тих, що заробляють на нафті, або обслуговуєш тих, хто обслуговує тих, що заробляють на нафті.

Мирослав відкинувся на спинку фотеля, вільно закинувши ногу на ногу і уважно слухав, схиливши набік своє фактурне — мрія будь-якого скульптора — обличчя. Це була його звичайна манера. Слухати він вмів і любив — риса, яка не часто зустрічається в природі, а серед людей мистецтва, то й поготів.

— Знаєш, який прикол вони вигадали? Вищий пілотаж! ФСБ організувала великий банк з дешевою обготівкою — трохи не за два відсотки. Попрацювали пару років, і до них злетілися усі — бо хто зараз не обготовлює? А тут — практично на дурняка. Ну й одного чудового дня до кожного з тих, хто злетівся, прийшли дяді у штатському, взяли за горло і сказали: або віддай усе нам, або підеш на зону. Там Ходорковський один скучає, йому треба компанія.

— Люкс!

— Так отож. І тепер усі фірми, які так чи інак працюють з державою, загребла під себе ФСБ. А розводити клієнтів гольф-клубів залишили бандюкам.

Тут Мирослав продемонстрував, що уміє не тільки слухати, але й робити висновки.

— Це логічно, — він взяв до рук олівця і наче диригент паличкою повів у повітрі. — Контора забрала собі все державне, а приватників віддали бандитам. Розподіл ринку.

— Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, — я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. — Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».

— Людям, то бандитам?

— Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів — половина з погонами, а друга — з наколками.

Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:

— Янукович не переможе.

Тут уже я звів брови догори:

— А що, Папа на третій термін — це краще?

— Ні, — спокійно сказав Мирослав. — Ні той, ні той. Ми їм не дамося.

— Ну, і як ти собі це уявляєш?

— Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.

— А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер — він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.

— Насправді я всьо уявляю.

— Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр-аси…

— Хто? — не зрозумів Мирослав.

— Аси ПіАру. ПіАр-аси.

Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.

— Це ти файно сказав. Пі-Ар-аси. Сам вигадав?

— А що?

— То ніц, — додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. — Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі-Ар-аси. Хе!

— Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші — рікою.

— То всьо вже було.

— Коли це було? — не зрозумів я. — Другий термін Кучми — це зовсім інша історія.

— Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?

— Бейліс — це лікер, — іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.

— Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью-Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.

— Серйозно?

— Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взятися за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.