Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

І це вже був не просто нонсенс — цього не могло бути в принципі. Але зараз я на власні очі бачив, як Паша спокійно з’являється на головній сцені серед опозиціонерів і не викликає при цьому жодного протесту. Мабуть, він і справді переметнувся — але ж хіба вони не знають, кого отримують у спільники?

Я не відривався від цієї неймовірної картини, вивчав обличчя помаранчевого почту, який оточив своїх лідерів, і потроху починав розуміти. Привітання, рукостискання… Одним миром мазані! Усі вони у прямому і переносному сенсі мазані одним миром — олією з мироточивого черепа у лаврських печерах, грошима, що їх носили в одні й ті самі кабінети, спільним бізнесом, розпиляними між своїми держпідприємствами, офшорними компаніями…

І в цей момент просвітлення зі мною сталося щось надзвичайне, таке, чого не бувало ніколи раніше. Спочатку непомітно, а потім все швидше й швидше я почав зростати над собою. Немовби Аліса у Дивокраї. Навіть не зростати — бо руки, ноги, все тіло залишилося того самого розміру — хіба що голова, точніше, очі чи навіть погляд — саме погляд почав здійматися над Майданом, злітати вгору, охоплюючи все ширшу перспективу. І буквально за хвилину я вже бачив сцену з висоти у кількадесят метрів.

Піді мною знаходилася невеличка коробочка, на якій вишикувалися крихітні фігурки — немов у різдвяному вертепі або ж у ляльковому театрі, з тією лише різницею, що ці ляльки рухалися самостійно. Однак з такої висоти це не мало великого значення, тому вся картина справляла враження гротеску, чогось навмисно несправжнього, пародійного. Ефект підсилювався завдяки тому, що море людей з плакатами навкруги раптово зникло, немовби загубилося у світлі прожекторів, направлених на сцену, злилося з темною бруківкою.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи…», — почув я раптом знайомий голос.

Звідки воно? Я озирнувся, але не побачив нічого — іграшкова сцена внизу зависла у темному просторі, а очі мої дивилися далеко згори.

А голос вів далі, і наступної миті я зрозумів, що він належить моєму дідові, діду Івану:

«Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Може, вони й не люди зовсім? Придивися уважно».

Я послухався, уважно глянув, і тут нарешті впізнав. Переді мною стояло знайоме з дитинства дідове прес-пап’є. Тільки замість дерев’яних фігурок тут були живі — вдягнуті у пальта та шалики — але все одно мавпи, справжні мавпи!

«Так буває, що живе собі людина, як людина. А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно — мавпа», — пригадалося мені.

І хоча персонажів на сцені було значно більше, ніж вирізав колись дід, роль кожного з них можна було точно визначити відповідно до різьблених дідових прототипів.

От, у самісінькому центрі композиції, знаходиться пахан. Він напівспить, засліплений хворобою і відчуттям власної величі. А за його спиною юрмляться помічники та захисники — ті, що набили руку у політичних комбінаціях, і ті, які вміють і мають силу охороняти й нападати. Кожен з них за першої нагоди планує встромити ножа під серце конкурентові, а буде шанс — то й самому пахану. Трохи далі зібралися артисти, заслужені й народні, вони за командою повинні заграти на своїх скрипках і гітарах. Оно — режисери шоу, які тупо рубають бабло, бо вміють за один день перевдягати всіх у помаранчеві вишиванки, так само, як позавчора перевдягали у блакитні. Поруч стоїть Паша та інші колишні закляті вороги. Вони допущені на сцену у якості шісток. І попри високе становище та мільйонні статки поводяться як звичайні шістки — готові підспівувати і скандувати: «Ю-щен-ко!» Вони кинули своїх колишніх соратників, щоб не стати жертвами переможців. Але шістками довго не залишаться — їх шлях веде нагору, щоб врешті пересунутися за спину цього, нового пахана.

Велетенське прес-пап’є стояло посеред Києва, і його населяли десятки дідових фігурок — і ті, що пританцьовують перед новою владою, і ті, що ховаються від неї, і ті, що намагаються урвати шмат, поки ніхто не бачить.

Я дивився з височини на цю картину, дивуючись своєму відкриттю. А ще — тому, що, окрім мене, цього ніхто не бачить, адже людське море з цієї висоти остаточно злилося з бруківкою.

Тільки одна маленька мавпочка стояла окремо біля паркану і спостерігала за подіями на сцені-прес-пап’є, не можучи, чи то не наважуючись приєднатися до неї. Я придивився уважно і впізнав у ній себе — самотню постать на узбіччі життя, загублену і не потрібну нікому.

І коли очі мої вловили посеред Майдану маленького себе, сталося нове диво — в одну мить душа повернулася на належне їй місце і почала дивитися на світ з висоти рідних метра вісімдесяти, врівень з людським натовпом, який, наче нізвідки, з’явився навкруги. Я знову опинився серед помаранчевого моря, але тепер уже дивився на сцену зовсім іншими очима. Оратори й музиканти змінювали там одне одного, однак для мене це вже було тільки прес-пап’є. Так, воно було велетенським, яскравим, озвученим і зрежисованим справжнім професіоналом, але все одно залишилося лише наївною алегорією мого діда, куркульського сина, ворога народу і в’язня ГУЛАГу.