Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

— Російський «Вітязь» приїхав, снайпери на Банковій сидять.

— А ні, діла не буде. Люди у нас, самі знаєте, постоять і розійдуться.

— Юля каже, план дій вже є.

— Та вона це кожен раз каже. А толку?

З усіх боків летіли слова, фрази, речення, піднімаючись над Майданом і прямуючи просто до Господа.

А тим часом на сцені почалося якесь ворушіння. Досвідченіші демонстранти взялися пробиратися ближче. Хто зна, може саме там, серед лідерів революції захована відповідь на питання: звідки все це взялося? Хто зміг в один день підірвати абсолютно мирний, навіть інертний, байдужий Київ, а за ним і всю Україну?

Проте я не був демонстрантом і знав, що найцікавіше завжди відбувається не на сцені, а за нею. Тому відокремившись від головної течії, я взяв курс трохи убік, на фланг натовпу. Там, де гірше видно, зате більше зрозуміло.

Пробившись крізь людське море, я виринув з нього навпроти Будинку профспілок, де периметр сцени оточувала пересувна огорожа під охороною варти із суворих хлопців. Підійшов впритул, готовий почути: «Ви куди?» — але не почув. Скориставшись такою лояльністю, я притулився грудьми до паркану і взявся спостерігати за тим, що відбувається за лаштунками революції.

Там, як і за будь-якими лаштунками, був контраст — одні метушилися й бігали, немов ошпарені, тоді як інші флегматично курили. Проте за напрямком поглядів останніх і траєкторіями руху перших, досить швидко вдалося з’ясувати, де знаходяться ті, що диригують процесом. Їх виявилося двоє — невеликий товстун у пуховику та худорлявий молодик у помаранчевій в’язаній шапці за останньою київською модою. Першого я не знав, але постать другого здалася знайомою. Десь я вже бачив цього хлопця, а особливо хвостик довгого волосся, що, вибившись з-під шапки, мотилявся по спині.

Зачекайте!

За лаштунками сцени на Майдані розпоряджався, вимахував руками та сварився на недостатньо метикуватих виконавців не хто інший, як Мирослав! Так, мій друг Мирослав, режисер, патріот — та сама людина, що кілька днів тому готувала сині вишиванки на інавгурацію Януковича!

У це неможливо було повірити, але в якусь хвилину об’єкт моєї уваги обернувся обличчям у мій бік — і будь-які сумніви розвіялися.

Точно! Мирослав!

Але ж цього не може бути!

Я озирнувся навкруги, немовби перевіряючи, чи досі знаходжуся на Майдані, чи мені це тільки сниться. Проте навкруги вирував звичний вже помаранчевий океан і значить, я не спав.

«Що ж це відбувається?» — мабуть вже всоте після виборів запитав я сам у себе, однак не встиг вигадати відповіді, коли з боку Малої Житомирської відчувся якийсь рух. Люди навколо загорлали та зааплодували. Я обернувся на звук і побачив, що через нещільний тут натовп до сцени прямують ошатні люди у помаранчевих шаликах — попереду не хто інший, як кандидат від опозиції Віктор Ющенко, а поруч із ним усі персони, що їх уже охоче показували телеканали незалежно від свого політичного спрямування — Безсмертний, якого Катька називала Чахликом, «Шоколадний заєць» Порошенко, юрист Зварич, схожий на безумного професора з мультфільмів, шафоподібний дзюдоїст-важковаговик Червоненко, співуча білявка-кума Білозір.

— Ю-щен-ко! Ю-щен-ко! — завів хтось, а за мить уже весь Майдан горлав, немовби вимагаючи:

— Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Кандидат у Президенти ішов вперед, стиснувши губи. Його спотворене отруєнням обличчя і справді випромінювало певний магнетизм — дивитися на нього було страшно, але й відриватися не хотілося. Охорона впевнено розчищала прохід, люди тягнули руки до свого президента, а він торкався їх вітальним жестом без тіні посмішки — цей чоловік і до отруєння не любив посміхатися.

Не встигла процесія підійти до сцени, як ззаду почулося:

— Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля!

Отже цього разу я потрапив на самісінький бенкет. Через натовп у супроводі дебелих охоронців пробиралася сама Леді Ю, у білому пальті з помаранчевим шаликом. Вона дарувала прихильникам свою вольову посмішку, а в кільватері тримався почт головної опозиціонерки — заглиблений у думки «пастор» Турчинов, наляканий власною сміливістю соціаліст Мороз, безіменні, але завзяті депутати, яких ніколи не бракувало в оточенні Юлії Тимошенко.

— Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля! — не вгавав натовп, і цей заклик ніс вперед помаранчеву принцесу, немов весняна повінь.

З моєї позиції було добре видно, як захвилювався натовп, коли на сцену почали підніматися головні герої вистави. Як заколихалися прапори, як буквально на очах Майдан перетворився на єдиний організм, складений з сотень тисяч очей, мільйонів посмішок, вигуків та вимахів рук.