Наталка Сняданко - Фрау Мюллер не налаштована платити більше

— Усе правильно, — відповіла їй Ева. — Тобі страшно того, що ти ховаєш сама від себе. Намагаєшся зробити вигляд, ніби цього не було. Але якщо ти зайдеш туди й побачиш це, ти завершиш цю справу й далі будеш ставитися до цього спокійніше. Усі знайомі страхи відразу стають не такими страшними. Ти ж знаєш.

— Ні, — рішуче відповіла Христина. — Я не можу. Мені достатньо, що я поговорила з бабцею і мамою. Якщо ця твоя терапія чогось варта, мені має полегшати. А заходити в той темний кут я не буду.

На цьому Христина прокинулася й зрозуміла, що її сон був навіяний книгою, яку вона читала перед тим, як заснути. Це була одна з Евиних книг про терапевтичні практики. І в одному з описаних випадків пацієнтка також зупинилася посеред спроби відтворити свої дитячі переживання й відмовилася заходити в темну кімнату, де ховала сама від себе незавершені розмови та конфлікти з батьком. Христина зробила собі чаю й дочитала розділ. Пацієнтка після кількох наступних сеансів таки зайшла до темної кімнати, й виявилося, що її фобії та комплекси були пов’язані з побаченою в ранньому дитинстві сценою сексу між батьками, яку дитячий мозок зінтерпретував як сцену насильства й загнав глибоко в підсвідомість. Сам факт пацієнтка забула, але в її підсвідомості залишилася незавершена справа, яка змушувала її страждати від незрозумілих страхів, і поки вона ще раз, уже дорослими очима, не побачила цю сцену, страхи були нав’язливими й повторюваними нічними кошмарами, які мучили її й доводили до нервових зривів. Вона ставала дратівливою, страждала від тривалого безсоння й депресій. Після пережитого усвідомлення дитячої травми їй стало значно легше.

Заглиблення завбільшки з кулак з’явилося під грудьми Христини відразу після смерті матері. Христина притулила долоню до того місця, де було заглиблення, і спробувала зрозуміти, що відчуває при цьому. Відчувала вона тупий біль і водночас несправедливість, гіркоту, так само вона почувала себе, коли ховали маму. Тоді їй здавалося, що мати відштовхує її і йде назавжди, залишаючи по собі тільки цей тупий біль, ніби після удару кулаком у груди.

Штефан був єдиним знайомим чоловіком Соломії, з яким вона могла поговорити про музику. Ну, може, не про музику. Для цього він був занадто вже аматором. Але принаймні про відчуття струн, ритму, про те, як сниться біль у пальцях, якщо довго не грати. Про повільне й захопливе перетворення тортур на задоволення. Настільки захопливе, що на його тлі можна забути про багато що. Штефан і Соломія ніколи не обговорювали того, про що намагалися забути, розмовляючи про все це, хоча зовсім забути, ясна річ, так і не вдавалося, хіба лише на мить відволіктися.

На відміну від Соломії, яка довго вагалася, зважувала всі аргументи, приходила до логічного висновку, а потім приймала рішення, яке зазвичай суперечило цьому висновку, Штефан був людиною раціональною та цілеспрямованою. Принаймні був сам у цьому твердо переконаний. Приймаючи відповідальне рішення, він коротко зважував усі аргументи і діяв залежно від того, які з них переважували: «за» чи «проти». Спонтанність і раптовість у прийнятті рішень були для нього чужими, як і те, наскільки прийняте рішення відповідало його власним бажанням, чи те, що могла б підказати йому інтуїція, якби він не заперечував цілковито існування останньої. Як і всі люди, схильні вірити, що реальність функціонує відповідно до якихось чітко визначених конкретних методів та схем і вимагає допасованих до цього способів дії, а особисті враження й бажання — це лише слабкості, які заважають у досягненні мети, Штефан звик цілковито ігнорувати свою внутрішню зону, як назвала б це Евин психоаналітик.

А якщо він раптом опинявся в ситуації, де напрацьовані й відомі йому схеми втрачали свою вагу, він зазвичай почувався розгубленим. Коли назрівала необхідність вирішити щось, прислухаючись до власних бажань і почуттів, він відчував цілковиту відсутність у собі цих бажань і знав лише те, що мав би відчувати в цей момент, а не те, що відчуває насправді, тому був цілковито безпорадним у такій ситуації і просто чекав, поки хтось вирішить за нього. Соломія помітила це вже під час першої їхньої зустрічі.

— Уявляєш, — розповідала вона згодом Христині. — Він не міг зробити замовлення, бо не знав, чого йому хочеться більше — кави чи чаю, і довго розповідав мені, що іноді не може заснути після кави, а іноді — після чаю, а часом не може заснути, навіть якщо не пив на ніч ні кави, ні чаю. А тоді — що о цій порі у Львові зазвичай п’ють каву, але англійці віддають перевагу чаю, тому складно прийняти правильне рішення. Уявляєш, так і сказав: «правильне рішення» — це про каву чи чай. Урешті я просто замовила за нього — і він так зрадів, не повіриш.