Наталка Сняданко - Фрау Мюллер не налаштована платити більше

— Доброго дня, бабцю. Нам бракує вас. Знаєте, я хотіла вам сказати, що без вас нам було дуже погано. А ще знаєте, бабцю, я іноді ненавиділа вас, ненавиділа манну кашу, яку ви заставляли мене їсти, ненавиділа довге волосся, яке ви примушували мене носити, лякаючи тим, що я можу полисіти, якщо мене неправильно пострижуть, ненавиділа за те, що ви в дитинстві лякали мене бабаєм, а потім розповіли мені, що Миколая не існує, а подарунки приносять батьки. Навіщо ви так із Миколаєм? Я ще кілька років продовжувала вірити в те, що існує зубна фея, яка міняє молочні зуби на монетки, а листи Миколаю складала тільки подумки й сама цього соромилася. Я ненавиділа вас за те, що ви ніколи не посміхалися моїй мамі та говорили мені, що вона все робить неправильно і що я виросту такою, як вона, якщо не буду слухатися. І я не слухалася, бо хотіла вирости такою, як мама. Я дуже любила вас, бабцю, але через вас мої батьки постійно сварилися й після цього в нас удома було так тихо й порожньо, ніби хтось помер. І в’янули квіти, які забували підливати, а, можливо, квіти також чутливі до того, що відбувається з їхніми господарями. І я підливала ваші квіти мильним розчином і кип’ятком, виставляла вазонки потай на мороз, щоб ваші квіти теж в’янули і вам було прикро. Але ви не шкодували квітів, для вас вони не були живими істотами. Ви безжально обрізали зелені пагони, якщо вони здавалися вам зайвими, ви виставляли замерзнути ті вазони, які вам не подобалися. Ви кастрували своїх котів, а потім випускали гуляти надвір, і там їх загризали здорові дворові коти. Я ніколи не говорила вам цього всього, бабцю, ніколи б не наважилася. Але, попри все, я страшенно вас любила.

— Так, мамо, — продовжувала Христина, повернувшись до іншого крісла. — Бабці вже немає тут. І я знаю, що вона багато в чому винна. Але ми також винні, що дозволили їй втручатися в наше життя й поламали все, у чому нам було добре. Ніколи не можна бути лише жертвою, це означає заперечувати в собі те, що провокує когось поводитися з тобою несправедливо. І змінитися мали ми всі. Разом. Наша помилка була в тому, що ми не були разом. Але я знаю, що ти завжди була зі мною. І якби ти залишилася зі мною, мабуть, у мене все склалося б по-іншому. Я знаю, я винна, що не захищала тебе, але я була ще така мала і не змогла пробачити тобі, що твої образи виявилися для тебе важливішими, ніж час, який ти ще могла побути зі мною. Знаєш, я завжди ревнувала тебе. До твоєї роботи, до того, що ти така гарна і в тебе стільки туфель на високих каблуках, а в мене немає жодних і мені забороняють носити твої, за те, що ти відсилаєш мене спати, а потім сідаєш із татом перед телевізором дивитися якийсь фільм і що вам добре без мене, за те, що ти відправляла мене до бабусі на час своїх постійних відряджень. За те, що в мене залишилися лише такі ідіотські дитячі спогади про тебе, що вони не переросли в більш дорослі проблеми й конфлікти. За те, що ти ніколи не радила мені, з ким зустрічатися, а з ким — ні, що я не мала змоги не послухатися тебе, а потім шкодувати, що всі справді важливі рішення в житті я змушена була приймати без тебе. Я й тепер іноді відчуваю себе так, ніби це я — мати, а ти — моя дитина, яка померла в дитячому віці. І від цього в мене все плутається в голові і я не знаю, що правильно, а що погано. Якась частина мене так і не подорослішала, бо не отримала на це твоєї згоди. І мені іноді здається, що серед людей, яких я допускаю до себе ближче, я завжди шукаю тебе, але водночас добре знаю, що тебе не існує, бо те, що я знаю про тебе, складається більше з моїх вигадок, ніж із реальних спогадів. Я розумію, що не можна все життя провести в пошуках людини, яка замінить тобі те, чого в тебе ніколи не було. Але не знаю, як зупинити ці пошуки. Просто якби ти була зі мною трохи довше, я б устигла розчаруватися в тобі, ти не залишилася б у моїй свідомості такою всемогутньою, якими бувають лише мами маленьких дівчаток. І ця твоя всемогутність за час твоєї відсутності розрослася в мені й перетворилася на частину мене самої. І я більше не знаю, що саме в мені — це ти, що — я, а що — мої вигадки про нас обох, які я старанно намагаюся навіть сама перед собою вважати правдою. Вибач, мамо, що це все так плутано й так сентиментально. Ти ніби іграшка, загублена в дитинстві, спогад про яку не дає спокою в старості. Вибач за все, чого ми не встигли.

Потім Христина замовкла. А через деякий час затремтіла і сказала, звертаючись до Еви:

— Я не можу поговорити з батьком. Для цього мені треба зайти глибше, у той кут кімнати, де нічого не видно. А мені страшно.