Наталка Сняданко - Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Мамина робота була однією з офіційно прийнятних причин для хронічного невдоволення бабці. Христинина мати була піаністкою, і її музична кар’єра склалася значно успішніше, ніж батькова. Вона грала в оркестрі оперного театру й часто їздила з гастролями. Коли Христина була маленькою, бабця на час гастролів іноді брала її до себе, батько тоді теж ночував у неї, і на ці короткі дні бабця раптом змінювалася до невпізнання. Вона втрачала всю свою дратівливість і показну хворобливість. Цілими днями, наспівуючи, поралася по господарству, займалася Христиною, готувала смачні страви й навіть співала онуці колискові. Здавалося, вона забувала, що її власна молодість давно минула, і ніби опинялася знову в ролі молодої матері й дружини, а батько із сина перетворювався в її уяві на чоловіка. Вона догоджала йому, просила про дрібний домашній ремонт, а вечори вони проводили разом на канапі перед телевізором. Бабця була щасливою в такі моменти й навіть ні за що не сварила Христину.

Але щойно поверталася мати, усе мінялося. Якщо Христина раптом хворіла і її замість садочка завозили до бабці, то це вже була зовсім інша бабця. Вона невпинно нарікала на тата з мамою, постійно сварила за щось Христину, готувала страви, які онука ненавиділа, і постійно ходила сумна й роздратована.

Але в присутності матері вона ні за що б не зізналася, що тішиться частим поїздкам невістки. Навпаки, вона при кожній нагоді дорікала тій за недбале ставлення до сім’ї і вважала, що без її, бабчиної, допомоги вони ніколи б не впоралися навіть із найпростішими речами.

— Привіт, сонечко, я страшенно втомився, мама сьогодні була якась особливо недобра. Не вип’єш зі мною пива? — запитав він з порогу, повернувшись після бабчиних уродин.

— Ні, — коротко відповіла мама.

— А чому? — щиро здивувався батько.

— Твоя мати сьогодні в присутності Христини обізвала мене й образила ні за що, а ти, замість вступитися за мене, залишився з нею, і тобі байдуже, як я себе після цього почуваю.

— Слухай, ну ти ж у мене розумниця, ну як можна так неадекватно реагувати. Ти ж знаєш мою маму. Це старша жінка, не варто сприймати її всерйоз. Вона просто самотня й намагається привернути до себе увагу. Знаєш, чого мені вартувало заспокоїти її?

— А ти знаєш, чого мені вартує щоразу після таких сцен заспокоїтися? Ти хоч раз подумав при цьому про мене? Про те, що це ми з тобою — подружжя, а не ти з твоєю мамою. Іноді в мене складається враження, що я вам просто заважаю.

— Слухайте, ви мене вже просто дістали обидві! — не витримав батько, у якого під час розмов із бабцею зазвичай закінчувався запас терпцю й удома він уже дозволяв собі не стримуватися й бути відвертим. — Вона мене звинувачує, що я тільки тебе слухаю, ти — що я слухаю тільки її. Вона мене називає підкаблучником, ти — маминим синком. Та я, здається, покажу вам обом. Задрали!

Після цієї сцени батьки довго не розмовляли між собою. І відтоді мама справді більше не бувала у бабці, а її поведінка щодо батька змінилася кардинально. Із незалежної, упевненої в собі, ініціативної і сповненої розуміння до всіх батькових недоліків і слабкостей вона перетворилася на пасивну, заглиблену в себе й маломовну істоту, яка могла не промовити ні слова протягом кількох днів підряд і якій усе було байдуже.

Але якщо раніше батько часто дорікав матері за надмірну домінантність і говорив, що йому було б легше брати на себе більшу відповідальність і приймати рішення самостійно, якби мати так не тиснула на нього й дала йому більшу свободу дій, то тепер, коли його свобода дій стала необмеженою, приймати самостійні рішення йому стало ще важче. Він довго вагався, не знаючи, що обрати або що запропонувати, і врешті-решт, замість схилитися до якогось конкретного рішення, упадав у таку ж апатію, як і мати, або ставав надмірно агресивним. Здавалося, його колишня поступливість і надмірна м’якість у стосунках із іншими з віком переростають в агресію. Поступатися в усьому він більше не хотів, а домовлятися, пропонувати й домінувати просто не вмів. А якщо йому і вдавалося прийняти якесь рішення, то, реалізовуючи його, він відчував постійну потребу, аби його хвалили, захоплювалися тим, як вірно він усе передбачив, зробив, запланував. І варто йому було лишень запідозрити найменшу нотку критики, він миттєво ображався і його охоплював черговий напад люті.

Що більшою ставали материні апатія й сум, то частішими й безпричиннішими були батькові напади люті. Якась тонка й ледь відчутна рівновага, на якій трималися стосунки цих двох, раптом порушилася, й стосунки захиталися, ніби кладка через річку, що спирається на камінь посередині, і якщо втратить центр рівноваги, то так і не може зупинитися, перехиляючись то в один, то в інший бік. Кожному з них бракувало в іншому водночас і рішучості, і, навпаки, ніжності та поступливості, тож вони все більше заплутувалися, чого саме й у який момент сподіваються кожен від себе та одне від одного. Незмінними були лише сварки, які завжди проходили за налагодженим раз і назавжди сценарієм, ніби спроби взяти штурмом обложене місто, — заздалегідь приречені на невдачу, але необхідні для поступового підточення сил, ослаблення, наближення кінця. Мати звинувачувала батька в недостатній рішучості, але водночас і в агресивності, він її — у безініціативності й надмірному тиску. І кожен із них розумів, що насправді так не буває, що слід визначитись і вимагати чогось одного, а найкраще — узагалі нічого не вимагати, просто спробувати навчитися сприймати одне одного такими, якими вони ставали протягом усіх прожитих розчарувань, взаємних образ, недотриманих обіцянок і безсонних ночей після сварок.