Галина Вдовиченко - Купальниця

ми племінницями чи маленькою Лесею у цікаву гру, а швид-

ше — як тоді, коли розгортає одну з їхніх улюблених книжок, і вони зручно вмощуються біля її колін з готовністю слухати.

Слухайте. Мені й самій цікаво…

190

Увага! — підніс руку оператор — і м’яко махнув нею у по-

вітрі. Давай!

Кароліна мовчки усміхнулась у камеру, зняла з полиці

книжку, розгорнула її там, де була закладка. І почала читати, ніби своїм дівчатам.

Тоді глянула в камеру, назвала автора та роман і, усміхнув-

шись, додала: «Дві сторінки доброї книжки на день! Хоча б дві!»

За цей експромт з останньою фразою їй нічого не було. Її на-

віть не насварили, однак попередили: жодної самодіяльності

більше! Усе має йти, як заплановано. А фразу яку говорити

наприкінці? — Та кажи вже свою!

Список уривків з книжок, який склала Аліна Стахівна, був

розрахований років на сімдесят, не менше. Вибір її був дово-

лі хаотичний та безсистемний, у такій програмі, говорила во-

на, упорядкованість та чітка класифікація — речі зайві. Тут, казала, варто йти лише за голосом любові. Вона запитувала

про книжки, які варто рекомендувати, і відомого музиканта, і бізнесмена, і продавчиню квітів, усіх гостей студії, що йшли

додому після ранкових ефірів. Хоча була певна, що її особис-

тих смаків вистачить на довгі місяці, а проект триватиме ро-

ками, можливо стане довгожителем в ефірі, і вона встигне го-

лосом Кароліни нагадати про існування багатющих покладів

книжок, відомих, чи напівзабутих, чи ще не відкритих, не об-

думаних та не прочутих багатьма.

За перші дні роботи на телебаченні Кароліна прочитала кіль-

ка випадкових, як їй видалося, фрагментів. Ніби щоразу вихо-

плювала першу-ліпшу намистину з безкінечного намиста, по

якому можна було просуватись, перебираючи пальцями, хоч

вперед, хоч назад. Такі особливості, як час написання, країна, жанр не мали значення, це мусила бути просто добра книжка, якій було що сказати навіть у короткому уривку.

Епізод з роману «Місто» Валер’яна Підмогильного —

той, де Степан Радченко невдало та весело грає у лотерею, 191

витягуючи один за другим двадцять шість порожніх па-

пірців.

Монолог Ванди з «Венері у хутрі» Леопольда фон Захер-

Мазоха, який починається зі слів «Ніколи не відчувай себе

в безпеці поруч з жінкою, яку кохаєш, тому що природа жін-

ки таїть у собі більше небезпек, аніж ти думаєш».

Те місце в «Над прірвою у житі» Селінджера, де Колфілд

сидить на лавці під дощем, як хлющ, у своїй червоній мислив-

ській шапці, а його молодша сестра Фібі все катається і ката-

ється на каруселі, пропливаючи перед його очима у своєму

синьому пальтечку…

І та сторінка з «Щедрого вечора» Михайла Стельмаха, де

відбувається розподіл дідизни, коли сидять на ясенових ла-

вах брати й братова, мов чужі, і сердечна злагода, що жила ко-

лись у дідовій оселі, далеко відходить від спадкоємців.

Як розрізають стару хату пилами навпіл, з-під залізних

зубів бризкає стара тирса, а хлопчик плаче в садку на траві, бо чує, як шматують його минувшину. Але є в нього мати

і є батько, який певен, що син «завзятцем виходився у нас!».

А жити можна й у старій клуні, хай навіть дме з усіх боків.

Зате зверху горобці співають… Не всякий таку розкіш має.

* * *

На ґанку телестудії стояв Павло, усміхався у свої мідні вуса.

Як ні в чому не бувало. Ніби не йому вона не відповідала на

телефонні дзвінки, ніби не йому нарешті сказала: нам нема

про що говорити. Дивився на неї, трошки зніяковіло, але від-

крито, як під час першої зустрічі в поїзді Львів-Київ.

— Звідки ти тут узявся? — вона теж йому зраділа.

Він завжди мав на неї неабиякий вплив. Може, тому й не

відповідала на його дзвінки, бо остерігалась потрапити в ко-

лишню залежність.

— Чутки про твої успіхи на телебаченні сягнули берегів

Дніпра, — він очевидно приготував цю фразу заздалегідь.

192

Кароліна хитнула головою:

— Це лише початок! — запевнила його з таким самим жар-

тівливим піднесенням.

Добре знайомий запах його улюбленої туалетної води від-

гукнувся щемким спомином, але вона відігнала від себе це

відчуття.

— Сумувала за мною? — запитав він у притаманній йому зух-

валій манері чоловіка, певного себе; але інтонація була іншою, не такою, як колись. Він боявся її, і це було новим між ними.

— Павле, — вона рушила до прохідної, сніг зарипів у них