Галина Вдовиченко - Купальниця

— У «Книжковій хвилинці»! — виправила жінка.

— А далі буде видно, — погодився він. — Хоча мені на це, самі знаєте, що скажуть. Вчора з вулиці прийшла, нині в пря-

мому ефірі!

— А звідки в нас усі гості приходять на прямі ефіри? Не

з вулиці? — затримала його жінка. — Ми ж її не на новини

ставимо. А як вона читає, ти сам бачив.

— Чи ви з самого ранку нянькою працюєте? — озирнувся

грубасик.

— Я домовлюсь, — відповіла Кароліна. — Буду готова на

пів-восьмої.

— Куди ти? — зупинила жінка грубасика. — Там ще троє.

185

— Давайте вже без мене, — відповів той. — Зараз прийдуть

з рекламою.

«Чого так довго?» — накинулись на Кароліну дівчата, коли во-

на вийшла зі студії. — «Каву п’ють», — відповіла вона і засоро-

милась. Ось тільки тепер і засоромилась, вперше за ранок.

* * *

Що б то надягти завтра? Кинулася вдома до стінної шафи: не-

ма що надягти!

Кілька варіантів сама собі запропонувала — ні, усе не те. Мо-

же тоді просто: джинси, біла сорочка, хурмова камізелька?..

Перед обідом хтось пошкрібся у двері. Ледве почула те па-

нічне, слабеньке торохкотіння. А дзвінок у дверях для чого?

На порозі стояла маленька Леся. У сірих оченятах — на-

пружене очікування, зосереджена зібраність: а раптом поми-

лилась? Побачила Кароліну — і спалахнула усмішкою: ось во-

на я! Не чекали?

Серце впало.

— Лесю! Як ти тут? Звідки?

— Я тебе шукала, — обхопила Кароліну руками.

Щічки червоні та холодні, руки теж.

— Звідки ти? Де мама?

— Ми гуляли в парку…

— З мамою?

— Ні, з вчителькою, з малювання…

Побачила Мураню і вже забула, про що її запитують. Ски-

дає курточку, тягне руки до пухнастої рудявки.

— Як ти дісталася сюди? То ти сама? Ніхто не знає, де ти? —

ніяк не второпає Кароліна, стягуючи маленькі чобітки, і з по-

легкістю переконується, що ніжки теплі.

— Я дорогу пам’ятаю! — на обличчі дівчинки вже жодних

слідів зосередженої зібраності. — І я сама. І ніхто не знає. Да-

вай грати в туп-туп…

186

— Боже! Лесю! Так… Стривай. Негайно дзвонимо до ма-

ми, вона ж хвилюється.

Кароліна згадує вчительку з малювання, ту, що з синім

пальцем та синьою плямкою під носом. Що зараз з нею ро-

биться, страшно уявити.

— Ходімо, ходімо, — кличе дівчинка, тягне до кімнати,

притискаючи незвично слухняну Мураню до себе.

— Почекай! — обсмикує її Кароліна, натискаючи на кноп-

ки мобільного.

— Ні. Потім дзвонитимеш, коли побавимось в туп-туп та

в літачки. І ще у… як воно?.. Винищувачі повертаються на ба-

зу! Потім подзвонимо!

— Мама переживає і вже, мабуть, плаче. А поки вона по

тебе їхатиме, ми й побавимось. Уявляю, що робиться у твоїй

студії, Лесю!

…За півгодини під ліжком на стовпах, на маленькій канапі, вже сиділа Анна в розстебнутій шубці. Вона знову і знову до-

питувалась, як донька йшла, як переходила дорогу, хто їй до-

помагав… Не йняла віри, що Леся сама прийшла на вулицю

Чупринки з парку Хмельницького, сама знайшла будинок та

квартиру. В очах жінки стояли сльози, вона виглядала цілко-

вито приголомшеною.

Пропозиція, що прозвучала, виглядала так: Кароліна по-

вертається до роботи, а чоловік Анни подвоює їй оплату.

— Побавтесь у «літачки» на кухні, — замість «так» чи «ні»

сказала Кароліна, глянувши на Олега — вони з малою підне-

сено відновлювали свій паперовий авіапарк.

Дівчинка жваво вивільнилась від мами, до якої спиралася

спиною.

— Там Сашуня і пані Стася, — пояснила вона, озирнув-

шись, ніби Анна знала, хто вони такі.

Мама дівчинки хитнула головою, нашорошено простежи-

ла за тим, як донька збирає свою кольорову ескадрилью, як

187

Олег відчиняє перед нею двері і мала виходить з кімнати.

У коридорі вигук: «О! Мураня!» — хазяйський вправний рух, руде створіння злітає вгору, повисає під пахвою і, погойдую-

чи всіма лапами, зникає разом зі своєю повелителькою угли-

бині безрозмірної квартири.

Кароліна сперлась на підвіконня, вона стоїть спиною до

вік на, їй добре видно новий вираз на обличчі своєї працеда-

виці, розгублений, ніби та стерла звиклий макіяж.

— Працювати, як донедавна, я вже не зможу, — пояснює

Кароліна. — Змінились обставини. Зранку я на телебаченні, ввечері — студентський театр. Залишається хіба години дві-

три вдень…

— Я розумію, — хитнула головою Анна, — я розумію. Ка-

жіть одразу, скільки ви хочете отримувати? Називайте вашу