Галина Вдовиченко - Купальниця

час вносила в загальний список назви книжок, які обрав ко-

жен з її підопічних членів журі, і намагалась не зробити жод-

ної помилки. Усі ці люди навколо, їхні обличчя, очі, розмови, пристрасна цікавість, з якою вони робили свою справу, викли-

кали в ній симпатію і ще якесь бентежне відчуття, що поруч

138

існують незнані й далекі світи, до яких вона не має доступу, хо-

ча ключ десь поруч, на відстані витягнутої руки.

Підбили загальні підсумки роботи журі, і вона, нарешті, вийшла в місто, у тепле вересневе надвечір’я. На централь-

них вулицях та площах, у сквериках і парках, у кав’ярнях та

книгарнях — усюди, здавалося, тривав форум. Погляд вихо-

плював серед безладного сновигання юрби книжних людей,

хоча, можливо, вона помилково приписувала багатьом свої

сподівання. Вона не чекала від себе такої цікавості до тих, у чиїх наплічниках та торбах вгадувалися обриси книжок, хто

гортав сторінки за столиками вуличних кав’ярень, наблизив-

ши розгорнуту книжку впритул до короткозорих очей, або ж

навпаки, відсторонивши її на відстань витягнутої руки. А бу-

ли ще й інші прояви стосунків людей та книжок — байдужі

перегляди, уважне занурення, похапливе вишукування, при-

скіпливе роздивляння, задоволене притискання… На її шля-

ху траплялося й чимало таких, хто не мав при собі нічого, але

за певними особливостями зовнішностями — ці люди були

розкутими і радісними — вона визначала, що вони можуть

йти з якоїсь творчої зустрічі, або прямувати на презентацію, що вони мають безпосередній стосунок до форуму. Їй здава-

лось, що вона не помиляється.

На третій день почувалася набагато впевненіше. Провела

учасників зі сходу України до літературного кафе «Кабінет».

Другу групу, у якій були українці та французи, допровадила

до «Найдорожчої ресторації Галичини», входом до якої слу-

гували звичайні двері на другому поверсі, у нібито звичайно-

му львівському помешканні на площі Ринок. Зробила так, як

наказав земляк Вітька — впевнено натиснула на дзвінок.

Клацнув замок. На порозі стояв чоловік у засмальцьованому

домашньому халаті, у зачовганих пантофлях.

— О, хто прийшов! — вигукнув він і відклав вбік розгор-

нуту газету. За його спиною шумів електрочайник, на тарі-

лочці чекала канапка з сиром та гілочкою кропу.

139

Таких помешкань, що починаються без жодних вступів, од-

разу з кухні, у старій частині Львова є багато. Заходиш з ву-

лиці — і почувай себе як вдома, тут тобі і стіл, вкритий цера-

тою, і вазочка з пісочним печивом, і кіт під ногами.

Гості остовпіли. Гості розгубились. Йшли на презентацію

нової книжки — а потрапили до Кароліни додому.

— Заходьте, — Кароліна відчиняє двері далі, гості розгу-

блено тиснуть руку чоловікові у шлафроку — і в них витягу-

ються обличчя, бо кухня з порога переходить в інтер’єр рес-

торану, де вже зібрались читачі і з хвилини на хвилину має

початися презентація нового роману. Чи то французького

в українському перекладі, чи то навпаки.

Неочікуваним наслідком кількох днів роботи на форумі ста-

ло бажання читати. Воно виникло на фізіологічному рівні — від

запаху книжок щойно з друкарні, від шурхотіння цупких сторі-

нок, від поглядів та доторків до обкладинок. На прощання отри-

мала в подарунок книжку від організаторів — альбом про Львів, і весь вечір читала, поки не прийшов Олег, теж з пакетом у руці.

Він приніс їжу — делікатеси в пластиковому посуді.

— Тобі заплатили за роботу? — Кароліна виймала прозорі

коробки з наклейками «Спаржа Фучжоу», «Гливи по-ко-

рейськи»…

— Ще ні, але заплатять. Прикличемо удачу екзотичною ве-

черею.

Удача, натомість, десь затримувалась. Гроші танули, легко-

важно було б закривати очі на цей факт. І Кароліна, за підказ-

кою нових товаришок, відправилась на Сихів. Дві Олі, з якими

вона познайомилась на форумі, винаймали в цьому районі міс-

та одну квартиру на двох, неподалік трикутника торгових цен-

трів. Їхати довелось доволі довго і, на жаль, безрезультатно.

У два торгових центри люди приїжджали переважно по про-

дукти, а третій, де торгували одягом, прикрасами, посудом, електротоварами, зустрів тишею та безлюддям. Чи то день та-

кий був нетиповий, чи година сліпа, невідомо, але за скляними

140

вітринами позіхали знуджені бездіяльністю продавці. Те саме

було на другому поверсі, куди Кароліна піднялась на ескалато-