Галина Вдовиченко - Купальниця

багато в них виявилось спільного, як події блискавично роз-

горнулись, і що це її перше доросле кохання.

Віта уважно слухала, підперши обличчя кулачком, а Ка-

роліна говорила й говорила. А може, то шампанське було

вин не. Запивала ним кожну ложку фруктового салату, як ка-

шу чаєм у дитячому садочку, і дрібні пухирці газу лоскотали

язик та губи, обсідаючи шматочки ківі та апельсина.

— Шкода, що ти не куриш! — Віта забрала руку від що-

ки. — У мене цигарки закінчились. А тут пачка курива, уяв-

ляю, скільки коштує…

Кароліна озирнулась, офіціант миттєво відреагував на її

погляд.

— Я вас слухаю, — опинився поруч.

Кароліна просяяла йому назустріч сонячною усмішкою.

— Ви не могли б нам принести сигарету?..

— Пачку сигарет, — ґречно повторив він замовлення. —

Яких саме?

— Ні, нам не потрібна пачка, — Кароліна торкнулася сво-

го пишного волосся повільним жестом, який підгледіла в Ма-

рини. Вона не зводила погляду з офіціанта, вишколеного, сер-

йозного, у білосніжній сорочці та чорному метелику. — Ви

просто стрельніть там у хлопів.

І усміхнулась щиро, як товаришу.

Хлопець повагався, але пішов. А повернувся з сигаретою, якось по-новому глянувши на Кароліну, неофіційно, ніби на

мить відчув себе не на роботі.

74

У ресторанчику дівчата не засиджувались, у кожної були свої

справи, та й Павло вже чекав. Кароліна глянула на нього і відве-

ла погляд, щоб не видати свого нетерпіння. Вона прагнула ба-

чити його щодня. Але щоб він одразу віз її до себе, у своє спар-

танське лігво, без жодної зайвої речі. Головне — чимшвидше

дістатись туди, притискаючись до Павла в метро або сидячи

в нього на колінах у переповненій маршрутці, подумки підганя-

ючи час, аби нарешті почути, як за ними клацає дверний замок.

Хлопець, що ділив з Павлом помешкання, раніше дванадця-

тої вечора додому не повертався. Вони встигали вийти з квар-

тири за годину до опівночі. Жодного разу з тим хлопцем не зу-

стрілися.

Павло демонстрував неабияку витримку, а може, справді пі-

клувався про те, аби нагодувати голодну Кароліну. Йому подо-

балось догоджати їй. Він садовив дівчину у тверде крісло з вузь-

кими дерев’яними ручками та йшов на кухню, зупиняючись та

договорюючи фрази по дорозі, десь у коридорі, так що доводи-

лось напружувати слух. І повертався до теми з того місця, на

якому зупинився. Вона неуважно слідкувала за його словами, чекала, відчуваючи, як нездарно минають хвилини, поки заки-

пить чайник, поки Павло акуратно, за всіма правилами заварить

чай, неодмінно розсипний якісний чай, у заварнику, а ніякі не

пакетики з нитками, що їх зневажав, поки поставить на низень-

кий столик горнятка. Чайна церемонія мало цікавила Кароліну, вона не хотіла чаю, не хотіла їсти, у животі пульсувало млосне

нетерпіння. Коли? Коли, нарешті? Це було повне затьмарення.

Вона чекала моменту, коли він торкнеться її і час зупиниться, і все зникне, окрім них та їхнього гарячого дихання.

Він був чудовим хлопцем, розважливим та правильним. Він

усе робив акуратно і в певній послідовності. Неймовірну втіху

їй приносило споглядання його руки в золотому пушку, коли

тримався поручня у метро або гортав свій записник. Темно-

рудий колір його волосся видавався їй найдосконалішим з усіх

можливих, його голос перевертав їй душу. Він усе впевненіше

75

облаштовувався у її думках, витісняючи все на другий план.

Вона біля нього відкривала себе невідому. Так ось, виявляєть-

ся, яка я є, думала вона здивовано. Поза визначеннями «хоро-

ша» — «погана». Просто ось така, нетерпляча, ніжна, смілива, вільна. А люди, яким вона потрапляла в ті дні на очі, затриму-

вали на ній погляди, а тоді й за собою зауважували дещо див-

не — настрій безпричинно йшов угору, усмішка не сходила

з обличчя…

* * *

Павло поїхав на Закарпаття на чотири дні. Сто годин без ньо-

го треба було наповнити по вінця, щоб легше пережити цю по-

рожнечу.

Була субота, вихідний. На «точці» працювала Віта, залишив-

ши сина з колишнім чоловіком. Він привітав-таки Віту із днем

народження, збудивши в ній приспані надії.

Вдень Кароліна повела дітей на «Червону Шапочку» у «Теа-

тріон» на проспекті Героїв Сталінграда. Атмосфера там була

підкреслено домашньою: на вході всі перевзувались у прине-

сені з дому капці чи залишались у шкарпетках, проходили до