Галина Вдовиченко - Купальниця

— Рада мені? — тільки й запитав Павло.

80

У його словах та погляді відчувалося неабияке самовдово-

лення господаря ситуації.

Щойно піднялися сходами, щойно за ними клацнув замок

у дверях, як Кароліна перехопила ініціативу. До дідька чай!

Вона не хоче чаю! Заскочений її активністю Павло лише під-

сміювався, трохи ніяково. А тоді й самого накрило. Неймо-

вірна дівчина ця Кароліна, така, здавалось, тиха й скромна, якщо пригадати, якою мишкою сиділа в купе, і така нестрим-

на й безсоромна, коли вони опиняються тепер удвох. Вона по-

добається йому такою, захопленою несамовитою жагою, але

це й лякає його і дивує, і він не приховує свого здивування.

— Де ти всього навчилась? — каже він, коли лагідний віте-

рець ніжності приходить на зміну буревію почуттів.

Кароліна не відповідає. Ця фраза звучить у голові настир-

ливими довбешками і через п’ять хвилин, і за годину, і на-

ступного дня.

Де. Ти. Цього. Навчилась. Бум-бум-бум-бум.

Гатить, ніби цвяхи забиває. Фраза, що призначалася їй, але

не мала до неї жодного стосунку.

* * *

Вдома штормило.

— …А ти?.. — голос Марини бринів від обурення. — Ти що

робив на моїй сторінці?

— Та ти сама залишила Фейсбук відкритим! Я випадково

побачив!

Брат теж був в ударі.

— І я випадково почула! Щоб ти знав! І воно мені ду-у-уже

сподобалось! Сюсі-пусі. Сю-сю-сю… Гуцулко Ксеню, я тобі

на трембіті…

— Марино, — збавив оберти брат. — Не кажи дурниць.

— А ти не роби дурниць! — не відступала Марина.

Вони так захопились з’ясуванням стосунків, що не поміча-

ли напруженої тиші в дитячій, де принишкла Кріста зосере-

81

джено гризла нігті, а мала Амалія, спостерігаючи за сестрою, готова була ось-ось розревітися.

Через які дурниці часом сваряться дорослі розумні люди!

— Ну що, мацьопство? Сидите? — Кароліна поставила свій

наплічник в куток. — А біля під’їзду, знаєте, що робиться? Бі-

ля під’їзду гуляє маленький… ризеншнауцер!

Дівчата не зводили з неї очей.

— Чесно, ризеншнауцер. Називається… — пригадала, як

господар кликав песенятко. — Тутті! Просив передати, що

хвилин двадцять ще буде на вулиці. Побігли?

Малих не треба було кликати двічі. Підхопилися разом,

Кароліна лиш гукнула в бік кухні: ми гуляємо! Кофтинки

взяли! І вшилися з дому. Нема такої сім’ї, яку бурі завжди

оминають.

Маленькому песенятку невидимий вітер дмухав у мордоч-

ку. Шерсть довкола вологого ґудзика стовбурчилась чорною

кульбабкою. Тутті кумедно тупцював на грубих лапках, пхав

носа до трави, до якоїсь невидимої мурашки і пчихав.

Він був вугільного кольору — увесь, від носа до хвоста.

Малі реготали, повсідавшись навпочіпки біля Тутті й склав-

ши руки в невимовному захваті. Можна погладити , по-

блажливо дозволив сусід, і дівчата потягнулись тремтячи-

ми ручками до лискучої спинки. Від надлишку ніжності їм

перехоплювало подих.

6

Ніхто й не подумав відмовитись від прогулянки, хоч день піс-

ля дощової ночі видався холодний, просякнутий сирістю, ні-

би й не червневий. Літо влаштувало собі неоголошену перерву

від спеки. Вітер проймав до кісток, особливо на Володимир-

ській гірці. Спустилися нижче до Дніпра, посперечались, вдивляючись, де їхні будинки. Правіше від Московського

мосту, ще далі, приблизно на рівній відстані між двома церк-

82

вами — там будинок Керів, не видно звідси. А будинок Ше-

хових на станції «Мінська» тим більше не побачиш.

Діти товклися під ногами, малювали гілками кола на воло-

гій чорній землі. Дорослі стояли скулені, міркуючи, чи не вар-

то повернутись у тепло.

— Змерзли? — озвався Олег Шехов. — А я щось маю! —

І ніби фокус показав: на пеньок ліг стосик маленьких кана-

пок з салом.

— Ну… як на те пішло… — повела бровою Марина і ви-

шпортала з великої сумки пакет з домашніми пиріжками та

пластикову пляшку вишневого соку. — Ще десь… Де ж во-

на?.. Серветка для дітей. Правила б нам за скатертину.

У нетрях безрозмірної сумки знайшлись і серветка, і одно-

разові стаканчики. У руках Олега невідомо звідки взявся шкі-

ряний футляр з крихітними металевими стопочками та плас-

ка мисливська фляга.

— По три краплі, як профілактика від застуди.

Аромат пиріжків та канапок збуджував апетит, прозора рі-

дина холодила пальці через металеві стінки тонких келишків.

— Це горілка? — запитала Кароліна.