Галина Вдовиченко - Купальниця

Щойно був перший день червня — і от вже літо минає. Хо-

роше літо у великому місті, де кожний вихідний стає днем від-

криття якогось нового, великого чи малого, клаптика безмеж-

ного Києва, його закапелків, вулиць, двориків, парків. Кері

вдома не залишаються, вони й Кароліну беруть із собою, та

й з Павлом вона, коли він у Києві, зустрічається мало не що-

дня. Кароліні комфортно в новій сім’ї, вона намагається не

бути тягарем, і їй навіть часом видається, що Марина вже не

може обійтись без її допомоги. Вона відчуває, що зусилля не

марні, бо і до неї ставляться з симпатією, вона зауважила б

щонайменшу фальш, але ніхто не фальшивить, не напускає

на себе вимушеної доброзичливості, навіть батьки Марини.

Іван Петрович — чудовий оповідач, заслухаєшся, як він го-

ворить; у нього про все, навіть про кожну мушлю на скляній

поличці — окрема історія. Світлана Федорівна — це Марина

через тридцять років, з її характером та обов’язковою книж-

кою у руках чи в торбинці, вірші в основному, і навіть поміт-

ні ознаки колишньої танцюючої ходи збережено. Трапляють-

ся, звичайно, дрібні непорозуміння, іноді в повітрі висить

тимчасове напруження, але все це минається, залишаючи тим

не менше тривожне відчуття уколу-нагадування: чи не загос-

тювалась ти, дівчино? Тебе в Керів сприймають за свою, але

довго так тривати не може.

…Тиша у квартирі, жодного звуку. На руках лежить тепле

коло від нічника, допомагає висохнути лаку на нігтях. Каро-

ліна перевірила, торкнувшись язиком — усе гаразд. Вона те-

пер схибнута на своєму манікюрі, він завжди має бути сві-

жим, ніби щойно зробленим.

Нечутно відкрила дверцята книжкової шафи: книжки сто-

яли за склом рівними щільними рядами. Провела пальцями

по корінцях, відчуваючи пучками приємну шорсткість або

прохолодну гладкість виступаючих частин.

86

Вибрала «Сто років самотності». Затягла її під настільну лам-

пу, почала читати, розгорнувши навмання за своєю звичкою: спочатку спробувати шматочок.

Мати, вкрита потом після нового нападу пропасниці, розпо-

відала їй про блискуче минуле їхнього роду. Ще зовсім дитиною, однієї місячної ночі Фернанда побачила, як через сад пройшла до

каплиці прекрасна жінка в білому. Це швидко зникле видиво осо-

бливо схвилювало дівчинку, бо в неї нараз виникло відчуття сво-

єї цілковитої схожості з незнайомкою, ніби то була вона сама, тільки двадцять років по тому. «Це твоя прабабуся, королева, —

пояснила мати, надсадно кашляючи. — Вона вмерла через те, що, зрізаючи в саду туберози, отруїлася їхнім запахом». Мину-

ло багато років, поки Фернанда знову відчула свою схожість із

прабабусею; вона засумнівалася, чи справді та являлася їй у ди-

тинстві, але мати посварила дочку за невіру: «Наші багатство

й могутність незмірні. Прийде день, і ти станеш королевою».

Фернанда повірила її словам, дарма що вдома на довгий, укри-

тий тонкою скатертиною й заставлений сріблом стіл їй по-

давали звичайно тільки чашечку шоколаду на воді й одне печи-

во. Вона марила про легендарне королівство аж до дня весілля, незважаючи на те що її батько, дон Фернандо, був змушений

заставити будинок, аби купити їй посаг.

«Прийде день, і ти станеш королевою». А мама не раз гово-

рила Кароліні: «Ти обов’язково будеш щасливою. А Роберт —

знаменитим. Мені наворожили в юності… Одна дитина буде

щасливою, друга — знаменитою». Мама говорила це так, ніби

в ієрархії цінностей знаменитість посідала вищий щабель у по-

рівнянні зі щастям, бо передбачала щастя як свою неодмінну

складову.

Кароліна протрималась недовго, це було найцікавіше місце, далі їй не пішло. Через кілька сторінок очі почали стулюватись, вона відклала книжку вбік і вимкнула світло.

Туберози… Яка дивна назва — туберози. Які вони? Уява ма-

лювала блакитну гортензію, яку мама висадила під вікном їх-

87

нього будинку. А може, тубероза — це щось середнє між піво-

нією та трояндою. Намагалась уявити небезпечний аромат

небачених пелюсток, мабуть, солодко-нудотний. Як це — ди-

хати, не усвідомлюючи, що труїшся?

…Виявилось, туберози виглядають зовсім не так. Марина

показала наступного дня в Інтернеті. Латиною вони назива-

лись поліантес і мали суцвіття переважно білого кольору на