Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Дивись, як вони тебе зацілували! — сміявся хлопець і ніжно збирав губами той пилок.

Леся вчилася на лікаря. Хотіла тамувати біль і бачити радість в очах своїх пацієнтів. Арсен мріяв будувати нові міста.

— Лесю, це буде наше місто. Ми будемо у ньому жити. Ти народиш мені синів і будеш королевою.

— Але ж королеви нічого не роблять, а я хочу працювати. То як?

— Я побудую для тебе великий медичний центр і там буде твоє королівство.

— А ти ходитимеш з пузатим портфелем своїх проектів і я тебе рідко бачитиму?

— Ні, я хочу весь час бути з тобою поряд, — смуток уже блукав по його губах, але вона не помічала цього.

Мрії, мрії — замки на піску! Вони зруйнувалися одного теплого весняного вечора. Леся поверталася з чергування. День був не зовсім вдалим, і сон з ночі — похмурим. Наснилося, наче на кафедрі замість професора Ярового лекцію читав Арсен. Вона хотіла щось йому заперечити, але він швидко вийшов з аудиторії. Вона бігла, бігла за ним і не наздогнала — Арсен розчинився у натовпі…

Біля гуртожитку її перестріла гарно одягнута жінка.

— Ви Леся?

— Так? Ви мене знаєте? — усміхнулася довірливо.

— Авжеж, Арсен багато про вас розповідав.

— То ви?..

— Так, ви не помилилися — Арсенова мама, — у голосі жінки звучали зверхні колючі нотки. Вона весь час так дивилася на розгублену дівчину, ніби прискіпливо оцінювала її.

— Ви не випадково мене тут чекаєте… — тривожно здавило в грудях. — Щось із Арсеном?

— Ти вгадала, — перейшовши на ти, жінка нервувала. — Я довго тебе не затримаю. Скажу, може й жорстоко, зате коротко. Арсен наш єдиний син. Ти ще знайдеш собі відповідну пару. Не псуй йому життя і кар’єру. Ми тобі не раді. Я все сказала.

Коротко і жорстоко. Жінка швидко пішла, залишивши по собі легкий аромат дорогих парфумів.

Тієї ночі Лесина подушка набухла від сліз. Вранці дівчина не пішла на пари. Бездумно дивилася на весну за вікном. Її ні для кого не було…

У парк прибігла задовго до зустрічі. А потім проводжала захід сонця. До гуртожитку поверталася поночі, ховаючи розпач, — Арсен не прийшов. З того часу він уникав її, швиденько прошмигував повз, відводячи погляд.

Минали літа. Прилітали і відлітали ластівки. Золотилися дні і темніли ночі. У неї виросли чудові сини — але не Арсенові. Її палко любив чоловік, та їм не судилося довго бути разом. Вона мала легкі руки талановитого хірурга і їй посміхалися вдячні пацієнти. Та от уже рік, як Леся діагностує і лікує багату сеньйору Кяру. Чому так? Леся сама запитує і сама відповідає: немає, не сталося, не склалося… Багато причин, за якими стоїть багато подій.

Вона повертається додому. Мама чекає на операцію. У старшого сина, Сашка, народилася донечка — її внучка. Ще всюди її треба, ще не забувають давні друзі… Вона рада за Арсена, що збудував місто своєї мрії, нехай навіть інша жінка живе у ньому. Така вона. Вигоріло. Поросло колючками. Ніколи не цікавилася ним, ніби його й не було в її житті. Не оглядалася назад…

Нарешті! Мамі полегшало, криза минула, і Леся вперше за багато днів могла відіспатися. Рідна домівка. Ранкова тиша і знову весна за вікном. На столі стояли її улюблені тюльпани, які приніс син. Дрібненькі, не сортові, вони тулили одне до одного голівки і пахли гірко та незабутньо.

Тишу перекраяв телефонний дзвінок. Тривожно скочила: хто це досвітком? Узяла слухавку. І звідки цей Петро Зозуля знає, що я приїхала? І чого така загадкова зустріч? Відомо ж, де живу. Ще не звикла, що вдома, ще насолоджуюсь і тішу зболене серця, і хочу бути сама…

Трохи поніжилась і таки змусила себе встати. Любила гарно вдягатися, не акцентуючи свого віку: легке плаття, вишукані босоніжки, ніжний макіяж, волосся розкішне, як завжди. Крутнувшись перед дзеркалом, поставила собі високу оцінку.

Впевнено крокувала ранковим містом до парку, де на студентській «стометрівці» чекав на неї Петро. З Петром вони колись були сусідами, разом вчилися, і він досі їй як брат і порадник. Але навіщо така таємничість?

Рідне місто для неї завжди було найкраще. Кожна стежка — це згадка, історія. Де б не була, поверталася сюди, до свого коріння, до мами. А ось її рідний парк. Плачуть постарілі верби, купаючи кучері в озері. Вдовж стежок постали нові лавки з химерно викрученими боками. Цвіте бузок. Малолюдно. Хіба кілька студентів тут — готуються до сесії й іскряться молодістю.

Величезний букет червоних тюльпанів здалеку впав в око. Та Леся поглядом шукала Петра, то й не розгледіла того, хто ніс квіти. Хотіла обминути, але не вдалося: букет тицьнули червоними дзвонами просто їй в обличчя.