Ірина Савка - Осиний мед дикий

Гучно веселилася юнь, грали в «хустинку», витирали рясний піт від спеки, вихлюпували радість, бажали щастя молодим.

Посварений з літом вітер люто зривав жовте листя з дерев, а воно боязко, з шурхотом, лягало біля ніг каштанів, легко дряпало асфальт і мчало на другий бік вулиці, перечіпаючись на бордюрах.

Поправляючи волосся, з яким теж грався вітер, центром міста йшли дві усміхнені дівчини — студентки Віолета й Ірка. Притиснувшись одна до одної, ніби захищаючись від першого подиху осені, дівчата з відвертою цікавістю оглядали красивих юнаків.

— Простите, вы не Ромео? — співуче запитувала Віолка, блиснувши очима з-під окулярів.

Хлопець здивовано буркнув:

— Не в те століття попали. Чого шукаєте?

Проте дівчата були наполегливі:

— Простите, вы не Ромео?

— Ні, я звичайний Петро. І чекаю Марічку. Ви не за адресою.

Навпроти театру нервово походжав високий юнак з квітами в руках. Він дивився в бік дівчат, й Ірка зробила припущення, що вони нарешті знайшли того, кого шукали. Віолка тут як тут:

— Мы, наверное, вас искали. Вы Ромео?

Хлопець глузливо глянув на дівчат:

— Ви що, з грушки впали? — не дуже ґречно відповів і покрутив пальцем біля скроні.

Знову не той!

— Слухай, Віолко, вони нас сприймають за легковажних метеликів, які пурхають, зазираючи в очі чоловікам. Йдемо додому, немає тут Олиного принца.

Оля тим часом лежала в ліжку з температурою і замість неї на побачення пішли дівчата. «Ну хоч опиши, який він, змалюй!» — просили подругу. Оля посміхнулася, піднявши вгору очі: «Ой, він чудовий, високий, з грецьким профілем. А як читає поезію! Модний, інтелігентний — ну Ромео ж!»

Дівчата вже померзли. Місто засвітило ліхтарі. Дорогою додому вони помітили самотню постать юнака, який, вочевидь, довго когось чекав. Він нервово м’яв у руках пізні айстри, що біліли в сутінках. Був невисокого зросту, з білявим чубчиком, тонким обличчям і типовим профілем, одягнений у прогумований плащ.

— Слухай, Віолко, давай ще цього спитаємо, а тоді вже підемо додому. Зранку ж пари, сольфеджіо в Чернова…

— Вибачте, ви бува не Ромео? — мляво запитала Ірка.

Хлопець рвучко обернувся, очі приязно блиснули:

— Так, я Ромео.

— О-о-о-о, — протягла Віолка, — наконец-то мы вас отыскали .

— Ми вже підняли на ноги всіх місцевих хлопців — і жодного Ромео серед них не надибали, — додала Ірка. — Ходімо, бо вже пізно. Ваша Джульєтта захворіла, то ми вас виглядаємо цілий вечір, померзли уже.

— Що з нею? — чемно запитав хлопець.

— Основний інструмент підвів — горло. Осінь зараз, а для диригента головне не застудитися. Як тоді заспіваєш про велике кохання чи родинні чвари ваших предків? — жартували. — Звідки таке рідкісне ім’я?

Хлопець загадково посміхнувся:

— Взагалі, я Роман, але для близьких — Ромео. Знаєте, хочеться чогось надзвичайного. Кохання, чистої дивної дівчини з великими очима і романтичною вдачею. Здається, я її знайшов.

— Чудово, тільки не наслідуйте сюжет Шекспіра. Наша Оля романтична, але земна, і живе у двадцятому столітті. А завтра у нас сольфеджіо в Чернова, який любить сиплим голосом співати романс «Не искушай меня без нужды».

— Я розумію і люблю романси, а сам граю на баяні.

— О, а ми думали, звідки така древня романтика, — засміялися подруги. — Джульєтта ваша живе у другому під’їзді в п’ятій квартирі. Щасти вам!

Біля гуртожитку дівчата довго реготали, аж присідали.

— Слушай, Ир, может, завтра опять пойдем ловить Ромео! — реготала Віолка.

Вітер розтріпував коси і сміявся разом з дівчатами. Молодість, студентство…

Оксана з невимовною тугою дивилася на букет гладіолусів, який стояв на столі. На одному стеблі квіти вгорі полум’яніли, а внизу — помирали, згортаючи червоні пелюстки. «І в мене так, — думала Оксана. — Щось відмирає, а щось із глибини душі рветься до сонця, борсається, протестує». Тремтяча рука звично намацала склянку з горілкою, трохи потримала, вагаючись, і швидко піднесла до губ. За вікном сумно шуміли обірвані вишні. Жінка мерщій побігла в кукурудзу — ховати свої безвихідь і безвольність…

Оксана любила людей і життя, хоч внутрішня скутість заважала їй розкрити себе справжню. Вона прагнула водити гаївки, але ніколи не ставала в коло — боялася здатися журавлем із підбитим крилом. «Сплечена», — казали про дівчину люди, шкодуючи її. Вона рідко ходила на музúки, і завжди стояла десь у куточку, прикриваючи довгим кінцем хустки скалічене плече. Хлопці якщо й запрошували її до танцю, то лише з жалощів. Щирих подруг Оксана не мала, свій біль тамувала в собі… Тільки коли була сама вдома, розплітала розкішне волосся, що важкими хвилями вкривало спину. Сяючі очі зазирали до дзеркала — звідти на неї дивилася чарівна дівчина з лагідною усмішкою і терпким смутком, який проступав у синяві очей. «Гарна я! Гарна! І матиму гарну долю», — думала тоді Оксана, випростувалася, заплітала косу і була, як усі, — молода і красива.