Ірина Савка - Осиний мед дикий

Ганнуся розумом випереджала чоловіків, і чоловіки не кремпувалися радитися з нею. Де краще цього року вродить городина, що сіяти на церковнику, і як боротися із садовим кліщем — все знала Ганнуся. Старшою сестрицею була при церкві, що зачаровувала парафіян рушниками і чудовим хором. Ніхто краще за неї не подбав би про цю красу. Ще цього літа Господь дав їй сили і часу впорядкувати жнива, зачистити поле.

А коли все вже було в стодолі та в коморі, одного світлого ранку мамуня довго не вставала з постелі. Ясько шкодував маму: он як наробилися за літо. Через певний час заглянув до великої хати й онімів: мама лежала спокійно, рівно, натруджені руки були складені, як до молитви, усміхалася кутиками уст, ніби вибачалася: будьте здорові, я вже пішла, живіть здорові за законом Божим.

Праведно жила, без мук пішла за межу…

Хоронило мамуню все село — поважні господарі, сільське жіноцтво. Ревно плакали внуки, для яких мамуня була всім. Отець Мигоцький на похороні довго говорив про достоїнства Ганнусі у прощальнім слові. Що таку особистість мало не кожне село, і чекати когось подібного доведеться ще багато літ. І дійсно, відійшла в засвіти чесна трудівниця, мама, бабуня і просто селянська мудрість, яку шанували і старе, і мале. Залишила по собі горбик землі та пам’ять.

Після молитви й поминального обіду Ясько підійшов до отця, щоб віддячити йому за похорон, за ті чесноти, які знайшов і назвав священик у його мамуні.

— Маю ще раз подякувати і розрахуватися з вами, отче.

— Так, так, Ясю. Вісім корців пшениці, — мовив отець.

— Але ж, отче… — Яськові кущуваті брови полізли догори.

— Ясю, ти ж знаєш, — вона того варта.

— Та так… Певно, маєте рацію…

Літо танцювало свій шалений танець: сипало квітами й зеленню, сіяло срібні роси, дарувало запашні ночі, сердито метало блискавиці, вергало громами, пестило сонцем і прохолодою.

Того дня полуднева гроза почалася геть несподівано. Кого застала в селі — всі притьма поховалися в хатах. Кого в дорозі — шукали прихистку під деревом чи стріхою. До розкішної акації, що хилила додолу свої заквітчані віти, наче опускала білу завісу, бігло двоє: юнак і дівчина. Пасмуги теплого дощу шмагали їх. Легеньке платтячко прилипло до дівочого тіла, окреслюючи струнку фігуру та високі груди. З пишних кіс стікала вода. Дівчина першою притулилася спиною до шорсткого стовбура і засміялася. Юнак щойно добігав, підставляючи непокриту голову рясному дощу. Чорні кучері обліпили чоло, виразні очі й красиве обличчя теж усміхалися. Він теж обійняв плечима стовбур акації і рвучко дихав, а його празникові штани наскрізь перемокли й нагадували обвислі мішки. «Напевне, вона нетутешня, — міркував собі хлопець, який був відомим сільським красенем і за яким сохла не одна дівчина. — Але ж гарна яка!» І йому вперше в житті забракло слів: не знав, як розпочати розмову…

— Шкода, дощ, здається, вже вщухає, — ледве витиснув із себе.

— Вам іще хочеться дощу? — засміялася у відповідь.

— Хочеться! Хочеться знати, хто ви і як вас зовуть?

— Я — фельдшер, і звати мене Ніна.

— А я — Євген, майбутній учитель. На канікулах зараз.

На обрії з’явилося різнобарвне коромисло веселки. Юнак і дівчина йшли грузькою дорогою, обабіч якої хилилося від вологи зелене колосся. Сіро-зелені маки кивали голівками, гублячи пелюстки, сині блавати гордо дивилися в небо і ніби благословляли молоде кохання. А воно прийшло несподівано, саме в розпал літньої грози під запашною акацією, коли вишня вода омивала юні постаті.

Сільські дівчата швидко оговталися після втрати першого парубка: надто гордою була його обраниця…

Євген постійно дарував Ніні квіти. Коли був удома, зрізав городні. Та найчастіше брав кохану за руку, вів до лісу чи в поле і обсипав оберемками пахучих польових дарів. Ніна просила:

— Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити, насолоджуватися життям.

— Добре, — згоджувався, — я плестиму тобі барвінкові вінки!

Дивно було дивитися, як юнак плете вінок, як вкраплює в нього лісові дзвіночки.

— Я дарую тобі цю прикрасу на знак вічної любові, в яку вплетено моє і твоє серце, — мовив чи то жартома, чи серйозно, проте урочисто.

— А я приймаю твій дар, — відповіла тихо і задумливо.

Терпко пахло материнкою і ялівцем, що розлого кущився на пагорбі. Сюрчав свою літню мелодію засоромлений цвіркун, що мимоволі став свідком обітниці кохання.