Ірина Савка - Осиний мед дикий

З вінком на голові й сапою за плечима зайшла Катруся на своє подвір’я. Данило бавився з сином і з подивом сказав:

— Яка ти гарна!

— Яка ж? — з усміхом допитувалася Катруся.

— Як молода на весіллі…

А музика грала, забивала вуха синтезованим бубном, і роки, які лягли на плечі, не хотіли терпіти того бухкання, що децибелами відлунювало в грудях. У нас було інше, думала. Нам співала справжня скрипка, цимбали тривожили душу, а бубен нагадував, що ми молоді, що душа в гармонії з тілом. У цього покоління, напевно, те ж саме відчуття, бо он як витанцьовують. Тіла вигинаються в ритм, руки над головою виписують химери, ноги дриґають, як заведені — це їхнє. Стриманість їм не властива. Але ж весілля, радість! Розмаїті вбрання, розкішні наїдки, розпашілі тіла. За вікнами ресторану — зелена трава, острівці недозрілого кмину, повітря, напоєне ароматом скошеного сіна, синь неба. Ландшафт такий, який під силу було створити тільки Господу.

Маленька столітня церковця ховалася в старезних липах і густих травах. Входом до неї — низенька брама, що примушує вклонитися навіть невисокого. Старе зчорніле дерево, не зранене жодним цвяхом, оберігало молитву багатьох поколінь. Лише міський житель вміє бачити цю незайману красу, вона повертає його в минуле, до колиски його юності.

Надія сиділа на посивілих од віку колодах перед рестораном і милувалася кущами пахучого кмину. Такий ріс колись на їхньому подвір’ї. Її вже не тривожив штучний бубен. Думками вона полинула до весни свого життя…

У їхній школі з’явився новий учень. Чорнявий юнак з упертими карими очима. Тримався трохи відсторонено, не приставав до гуртів, вчився добре. В душу йому ніхто не ліз. Кажуть, мама його вже довго сиділа в тюрмі, а виховувала його тітка. Скромно одягнений, увічливий і сам по собі. Так і звикли до нього. Наді не бракувало уваги ровесників. І коли на перерві малий школярик вручив їй грубий конверт, довго з подивом крутила його в руках. Перші слова примусили почервоніти. Невідомий присвячував їй такі рядки, яких не читала навіть у книжках. Дочитуючи до кінця написане, була вражена: новий юнак, незнайомий, неговіркий, написав для неї цілий поетичний твір і пропонує їй свою дружбу. Вихована на кіно і літературі свого часу, Надя запротестувала. Та як він сміє! Та хто він такий і що собі дозволяє!

Листи приходили щодня. А відповіді — жодної. І коли Олег насмілився нарешті сам вручити їй чергове послання, розірвала його навпіл. «Не пиши більше і не свердли мене своїми чорними очима!»

Більше листів не було. Олег уникав її. А з часом все забулося і вивітрилося з молодої дівочої голови. Студентство, нові знайомства, і лише одна несподівана зустріч. Він — ще у солдатській шинелі, вона — безтурботна, гарна. Олег був знічений, неговіркий. Вона уникала його погляду. В безпредметній розмові ще вчувалася образа. Хлопець вже по-дорослому ділився радістю: мама повернулася із заслання. За розмовою швидко закінчилася їхня спільна стежка, з якої пішли різними дорогами. І сьогодні, блукаючи цим зеленим селом, милуючись старовинною церквою, огорненою травами, згадала — це його село. Поважній нині пані Надії стало цікаво: як поживає той юнак з її далекої юності? На якусь мить відчула себе тією капризною дівчинкою, що так безсердечно повелася з хлопцем. Цікавість узяла гору, і в першої ж жінки, котра йшла стежкою, Надія запитала:

— Вибачте, будь ласка, чи знаєте Ковалишина Олега?

— Звичайно, — приязно всміхнулася жінка. — Це наш колишній директор школи.

— Чому колишній?

— Та вже на пенсію пішов.

(«Люди, теж мені дівка — з пенсійним скрипом», — думала про себе.)

— А хто його дружина? Діти? Як йому живеться? — сипала запитаннями.

— Немає в нього ні дружини, ні дітей.

— Як?

— Та він і не одружувався ніколи.

— Чому??? — протягнула.

— Хтозна, різне люди говорили. Це особисте. Його.

Надія приголомшено замовкла.

— Та он він, на городі, сапає картоплю. Поговоріть, попитайте, — жінка з цікавістю оглядала Надію, що розгублено стояла. — Ви що, знаєте його?

— Так, вчилися в одній школі.

— Йому зараз подвійно важко, — вела далі молодиця. — Маму похоронив. Залишився сам…

Надія ще не знала, як вчинити, але ноги вже несли її до чужого плоту. Посередині городу орудував сапою чоловік міцної статури, з засмаглими руками, що вперто горнули землю. Перед очима постала перерва, розірвані аркуші листа і сповнені болю очі хлопця… Але ні, не може цього бути, це неглибоке, це як згадка юності… Хто став причиною його самотності? Чому одиноким журавлем живе? За хвилю Надія могла знайти розгадку. Але вона засоромилася самої себе. Чи в праві вона лізти в душу цьому чоловікові заради цікавості? Це, напевно, тільки його біда… Чи хотів би він впустити її в своє сокровенне зараз? Олег випростався і глянув у бік Надії. Жінка відсахнулася від плоту і залишила загадку своєї юності нерозкритою…