Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Молитвою і надією…

— То чого ж я стою! Ви здорожений, сідайте!

Літнє сонце соромливо заглядало до хати крізь густу зелень, кидаючи на стіл дрібні відблиски. Косим промінцем ковзнуло по вишитому обрусі.

— Пам’ятаєте ті пошматовані верети? Я вишила кращі, на зло тим нелюдам…

Домка відкрила скриню і витягла звідти барвистий тканий рушник.

— Це для вас, отче, щоб життя бодай тепер усміхалося вам веселково…

Ще довго у вікні дерев’яної хати світилося світло, кидаючи жовту тінь на зелену парость. Двоє людей мали про що поговорити. Сивий чоловік і стара жінка викарбовували пережите.

Маленька хатинка з жовтою призьбою тулилася до лісу, що стояв широкою зеленою стіною, пантруючи спокій її господині. Юльця всі свої жалі і розради лишала в цій хатині, бо до кого мала говорити? Кому скаржитися? Жаль навіки поселився в її добрих очах…

Була маленькою, невідомого віку, дрібна з лиця, в пошарпаній одежині з чужого плеча і великим горбом. Ворохобила всіх своїми чудасіями і якоюсь нелюдською добротою. Але її доброта мало кого обходила, більшість люду сприймала її за хвору дивачку. Діти від несвідомості і жорстокості сміялися та дражнили різними потворними словами. Юльця мовчки обходила їх іншою дорогою, а коли вже стикалася око в око, просила:

— Будьте чемні, я вам нічого не роблю злого, — і мовчки дріботіла узбіччям до своєї домівки, хусткою закриваючи горб.

Коли розцвітав ранок, то хатина була мовби в раю: пахло росяним медом, акації схиляли свої пахучі дзвони, ніби дякуючи Юльці, що вона тут є, гуділи джмелі і небо випромінювало блакить погідного дня. У такий час маленька жінка стояла перед клаптиком городу, який відвоювала у лісу. Милувалася синім цвітом бараболь, рядками кукурудзи, рожевого маку і говорила з собою: «Ой мачку, мачку, засійся рівненько, вродися рясненько. Прийде зимонька, з нею колядонька і кутя смачненька». Вона знала, що ніхто з нею не розділить її самотньої куті, бо колядники сюди не заглядають. Але що їй завадить потішити саму себе? Юльця тулила рожеві терпкі голівки маку до щік і розмовляла з ними, як з дітьми:

— Мої рідненькі, мої пахучі голівки, — гомоніла тихо.

— Гав, гав! — повагом озвався Бурко, почувши свою господиню, а за ним — цілий хор високих та низьких собачих голосів. Ці живі створіння теж були їй розрадою. Збивалася з ліку, скільки їх має, бо «добрі» люди підкидали їй щораз нових безпритульників. Але зате скільки відданих і люблячих очей поряд! Зранку, лежачи на своєму убогому ліжку, Юльця гладила псів по вухах, по спинах. А потім, зібравши сили, йшла до міста на бійню і приносила додому харч для своїх вихованців. Частково їх годував ліс: то миші, то ситий борсучок, який не встиг утекти…

— Ой Бурцю, мій Бурцю, болять мене ножиська, крутить поперек, — жалілася своєму улюбленцеві, який віддано лизав їй руки, співчутливо заглядав у зболені очі.

Юльцю все більше пригинало до землі, випинаючи круто горб. Вона важко сідала на поріг своєї хатини погріти ноги, вкриті трофічними виразками. Тоді приходив Бурко і лагідно зализував рани своїм теплим рожевим язиком, від чого їй ставало легше.

— Що би я робила без тебе, мій Бурцю? З ким би я наговорилася? Хто би мені поміг? Хто би мене слухав? Кому би я жалі свої розповіла?

Бурко скимлив, наче розумів свою господиню, правою лапою дряпав землю, засвідчуючи відданість їй.

— Дивися, вже бузьки від нас відлітають, вже скоро нас завіє, засипле холодним снігом і накриє ту красу Господню…

Юльця проводжала поглядом лелечий ключ, який плавно ховався за лісом. Сумно шумів вітер, струшуючи жовто-багряні листки, що котилися до Юльчиних ніг. Жінка складала їх у великий кольоровий букет, вдихаючи перший запах осені.

— Ходімо, Бурцю, збирати сушник, бо чим будемо грітися взимі?

Засунула під хустку клапоть сивого волосся, висмикнутого вітром, погладила вірного друга і почалапала до лісу. Ще густі крони поволі сховали маленьку постать Юльці і її вірного чотирилапого супутника. Вітер надував своє вітрило, приганяючи осінь.

Ганнуся ще не заважала нікому на цьому світі. Ще була головою свого роду. Срібночолі господарі йшли до неї за порадою. Діти і внуки кликали її вагомо й ніжно: мамуню.

Вона завжди казала синові: «Ясю, треба вчити не тілько хлопців. Он яких мудрих маєш доньок. Жіноцтво — то квітник. У них і краса, і розум — все докупи. Не мусять все життя тілько яйця рахувати. Посилай Стефцю чи Ганю до шкіл, вони собі дадуть там раду. Не дивися, що хтось заскалить на те око. Людей різних є, а селянки теж мають світлий розум і вміють мислити в будучність».