Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Зупини вже того концерта! — Настя жартома штовхнула Гілька в спину.

Руді вуса ще раз приязно піднялися вгору, показуючи усміх, усі знову поцілувалися та й розійшлися.

— Йдемо головною дорогою?

— Та чого ж, долинами ближче. Вже скоро споночіє. День тепер короткий, — втрутилася баба Гандзя.

Ніхто не заперечував бабі. Родина залишила святкове село і подалася додому долинами попід горою, де колись був холерний цвинтар. Біля таких місцин завжди моторошно. Тут замовкає радість і поступається перед співчуттям та страхом, хоч давно це було і все жахіття вже поросло травою, яку ніхто не косив. Чи міг Нестор і його рідні після такої вдатної гостини серед серпневих квітів і меду сподіватися біди на свою голову: ненависних до чужої радості людей?

Вони вигулькнули з темряви просто посеред дороги. І зі словами: «Вони! Бий!» накинулися на беззахисних подорожніх.

— Людоньки! Рятуйте! — кричала баба Гандзя. — Хлопці, ми не знаємо вас, ми ні в чому не винні!

— Ага! Він не винен, він не знає…

Першим упав і замовк Нестор. За якийсь час край дороги вже ледь спиналася на коліна Юлька…

— Людоньки, ми вам нічого не зробили.

— Владзю, то не вони, то інші! — просичало збоку. — Онде їхня фіра! Другою дорогою поїхали…

У пітьмі метнулися тіні, залишивши побитих напризволяще. Крики нових жертв краяли тишу. Іржали коні…

Старий Стефан сидів коло Нестора, який лежав на високій подушці з розбитим обличчям. На другому ліжку, обернена до стіни, плакала Юлька. Баба Гандзя перев’язала голову білою полотниною, з-під якої вибивалися густі пасма сивого волосся. Гріли воду, обмивали рани. Нестор ще не знав, що у нього вкрали мрію: вже не буде різьбленої колиски, не буде кому робити веселі пищики і коситиме він сам. Чому радість закінчується так швидко?..

Голубіло небо, минали серпні, звивисту річку зробили рівною. Від образи чи болю вимерли верби на її берегах. Згасла Гількова пісня. Замовкли у засвітах Нестор з Юлькою. Туди ж подався і їхній кривдник Владзьо. Минуле, воно минає, але залишає в пам’яті глибоку борозну, звідки раз у раз виринають спогади.

Так сталося і тепер. На концерті молодих талантів жінка, яка сиділа поряд із Мартою, явно нервувала. З-під опущених вій пильнувала сцену. «Вадим Лірський!» — оголосили протяжно і заклично. На світло вийшов стрункий юнак, видно, давно здружений зі сценою. Співав натхненно. Коли вщухла злива оплесків, сусідка відпустила напружену руку, що доти стискала бильце крісла.

— Син? — тихенько запитала Марта.

— Внук.

— Чудово співав. Дуже прізвище в нього гарне і пасує йому. Може, ліра буде його супутницею по життю? Нехай щастить!

Жінка посміхалася і була гордою за внука.

— Де такі таланти родяться? — суто з цікавості запитала Марта.

— В нашій Лозовій.

— Лозовій? У цьому гарному селі? А я з Вербівки… Там виросла. Отже, маємо багато спільного. Сусіди… Давно я там не була… А з якої ви родини? — в Марті вже вирували спогади.

— Я з Товкачів, Любою звати.

— А по-батькові? — напружилася.

— Володимирівна.

— А мене Марта. Марта Несторівна.

— Чи не Гірняка Нестора? — Люба вичікувально задивилася в Мартине обличчя.

— Так, його, — і між жінками зависла мовчанка.

Перед очима Марти постала давня картина. Вона ще дитина. Посеред їхньої хати стоїть жінка, яка з плачем благає простити її синові. «Людоньки, він не хотів вас кривдити, діти у нього малі, — складала безвольні руки. — Простіть йому!» «А у нього, — кивнула баба Гандзя на Нестора, — хто? Песята? Та навіть песят добра людина шкодує…» Жінка вичікувально дивилась на Мартиного батька. Вона — згорблена маленька постать — ладна була впасти на коліна перед тим скаліченим чоловіком. «Господь простить», — ледве розтулив розбиті губи Нестор.

У кольоровому жовтні багряніли кленові листки, цвіли жоржини, по-літньому пишалися троянди, очікуючи похвальби своїй красі. На міській площі гучно гриміла маршова музика, нагадуючи минулі радянські свята. «Виговський! Виговський!» — завчено волав натовп уже за новітнім сценарієм. Це була агітація під час чергових виборів до парламенту. Здавалося, що всі вірять тому невідомому Виговському, хоч ніхто з цих людей і в очі його не бачив. Може, прізвище так вплинуло, а може — просто хочуть переконати себе повірити в бажане.

«Зі святими упокой його, Христе. Вічная пам’ять!» — лунало зовсім поряд, за кілька метрів од політичного зібрання. Він був, його пам’ятають, його голос міг стати окрасою найвідоміших світових сцен. Співак лежав у труні на тлі цієї жовтневої палітри, перед під’їздом багатоповерхівки, оточений живими, які віддавали йому останню шану. «Виговський! Виговський! Наш депутат!» — волали мітингувальники. «Ми будемо його пам’ятати… Його „Вірую“ звучить як істинний символ, як надія», — казав священик, майже пошепки. Неймовірне переплетення життя і смерті… Нічого не вдієш, така реальність!