Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Вже гіршої корости, ніж той костогриз, не буде.

— Чекай, ще з нього зроблять тобі боти на високих обцасах, чорні, блискучі. Будеш як модна пані.

Жінки ледве розтуляли губи, щоб підтримувати розмову, поки Галя принесла теплу, відстояну воду. Ціле відро! Обливали пазухи, мили обличчя, засукували доверху легкі спідниці, оголюючи білі ноги.

— Ой, дивіться: руки, як ті огарки, а ноги білі, мов свічки.

— Тю, таке скажеш… Свічки! Як цукор — білі і солодкі. Хіба тобі Василь цього не казав?

— Дурна ти, Нелько, все щось вигадаєш!

— А що, позасихаємо тут і ніхто на нас не гляне…

— Ой служив я в пана, та й на перше літо, заслужив я в пана курятко за літо… — почали жінки через силу, а потім пісня розпросторила крила, ніби змагалася зі спекою.

— Я не тво-о-о-я мила, я колгоспна ко-о-о-била, — затягла Леська гарним альтом. Сапи спересердя дзвонили, додаючи снаги.

— Все, обід! — Катерина кинула своє знаряддя і потягнулася до вереньки [17] Рядно, в якому носять на плечах траву. .

— Дівки, може, ще з годину пооремо?

— Ні, ця година наша…

— Хоч би деревина яка, хоч би голову в тінь… — перемовлялися між собою і важкими руками розкладали наїдки.

— Катерино, багато поташу додаєш до тертюхів.

— А чо?

— Та позеленіли.

— Бабо, а ваші паляниці шо, ліпші? Можна ґулі ними набивати.

— О! Дивіться, які в Маланки огірочки! І цибуля яка розкішна!

— Досить перегризатися, їжте, що Бог послав.

— А яєчка недоварені, юшечка тече з них…

— Але їдкі ж ви, баби!

— Ой, хіба тут лагідним будеш…

Молодиці порозстібали пазухи, витираючи з них рясний піт. Знеможено розпластали стомлені тіла на мулькій грудкуватій землі. Дивилися впівока на мерехтливе від спеки поле. Раптом усі прикипіли очима до землі. Між розпростаних ніг зміїлася невеличка круговерть куряви. Не було вітру, пекло полудневе сонце, а вона танцювала, підбираючи сухі стебельця і дрібний порох. Жінки посідали і заворожено спостерігали за дивним танком. Щоб зупинити рух того химерного візерунку, Зонька кинула камінець у центр кола, ще й пожартувала:

— На тобі на полуднє.

На мить танець зупинився, а за хвилину розширив коло і з велетенською силою закрутив несамовите повітряне жорно, яке збирало порох зі всього поля, здиблювало землю, зривало хустки з жінок, задирало на голови подоли спідниць. У повітрі літали паляниці, цибуля, огірки. Стовп сірої пилюги вивищувався чорною свічкою просто в небо. Розгублені молодиці з криком припадали до землі, чіпляючись руками за низькорослий коксагиз. На полі панував крик і розпач. Аж раптом почулося непевне: «Отче наш іже єси на небесах…» Жінки одна за одною вплітали голоси у щиру молитву і поки, з плачем і відчаєм, дійшли до «але ізбави нас від лукавого», чорний стовп пилу, як звивиста стрічка в руках умілого гімнаста наприкінці виступу, поволі ліг на поле.

Німувала тиша. Усе довкола завмерло на якусь нескінченну мить. Жінки — розхристані, чорні від пилу, заплакані — тремтячими руками хрестилися, задивившись у небо, а потім повклякали на коліна. Молилися.

Старенька жінка в чорному сиділа у кабіні вантажівки. Її запалені очі мали застиглий погляд. Жодна тривка ясна думка не навідувалася до неї. Хіба ця — з далекої молодості, коли вона була ще повна радості і синочок її безпечно посапував у сповиточку. Колишучи його, незчулася і задрімала. За якийсь час різко зірвалася і мало не впала. Сон страшний наснився: йшла зеленим житом і наткнулася на незнайомого діда з сумними очима, який байдуже говорив: «Не радій, він помре тобі. Побачиш, помре…»

Довго сиділа потім над колискою. Вдивлялася в усміхнене личко і карбувала: ні, він виросте, він житиме.

Ріс її малий Ігорко. Раділа, як бігав у коротких штанцях з перехресними шлейками, як сміявся великими карими очима. Сон той заховала далеко в собі. Нікому не розказувала, навіть чоловікові. І тільки часом з жахом поверталася до тієї ночі.

Виріс її син міцним, красивим. Уже школа і армія позаду. Маленькі онучатка вже бігають… Жінка приспала в собі той сон, рідко згадувала важке пророцтво.

Але воно таки сповнилось ясного березневого дня, що народжував квіти і трави. Мліючи серцем, вибілена часом Ганна поспішала на останню зустріч із сином, своїм найменшим. Він ішов по тій дорозі, з якої не вертають. Його не турбувала ні остання крапельниця, ні відчай сестер. Тільки чув умираючим серцем розпачливий біль своєї старенької мами, яка незрушно і безпорадно стояла над розпластаним тілом. Його великі карі очі незмигно дивилися на присутніх, яких боліло єдине запитання: чому він? Міцно скроєний, з мовчазною усмішкою і дитинною душею, Ігорко йшов, а вона не могла його втримати, зарадити, допомогти… Враз Ганна нагнулася і схрестила красиві білі руки в сина на грудях і тремтячими долонями закрила очі. Здавалося, що вона впаде, що підлога з обдертим лінолеумом провалиться, а вона полетить за нею у те чорне провалля. Перед нею відступали лікарі і медсестри. Ганна мовчки гладила руки свого безборонного сина, свого Ігорка. Вона віддавала йому свою останню любов і ніжність, якої йому бракувало. Дрібною постаттю і розкриленими жилавими руками, які не знаходили собі місця, схилилася над вузьким лікарняним ліжком, як колись нахилялася над його колискою, і, здавалося, от-от заспіває синові останню колискову. Слова вирвалися з глибини її грудей і покотилися болем навсібіч. Обривала фрази: «Синочку… додому… до тата… чого так швидко йдеш… а як же я?» Жодна сльоза, навіть найдрібніша, не викапала із запалених очей і розпеченого серця.