Ірина Савка - Осиний мед дикий

Поки люди говорили, Ганка встигла зварити вареники і з полумиском винесла їх у двір. До вареників одразу з’явилися невелика плящина вишняку, сир зі сметаною, молода цибуля і смачний домашній хліб із солом’яних кошиків. Все розложили на чистому обрусі, накривши ним пухнастий спориш. Сиділи на траві і жартували у своїй журбі, по-недільному звільнені від турбот.

Ніхто не сподівався в цей час побачити тут Смородіна, котрий був уповноваженим у їхньому селі. А той зайшов крадькома, з-за спини, і гаркнув:

— Здравствуйте!

Чоловіки розгубилися, замовкли. Ганка, яка тримала в руках рушник, опам’яталася першою.

— Трастуйтє, трастуйтє! — визивно відказала з недобрим блиском в очах. — Навіть у неділю не даєте вільно дихнути.

— Что ты сказала, дрянь?!

Смородін, якого в селі називали СмЕродін, або, зі злості і тихенько — Смерід, узявся розстібати кобуру пістолета. Ганка зірвалася на ноги і притьма помчала на город, у кукурудзу. Смородін стріляв навмання. Кулі розсікали молоді стебла. Чоловіки зі страхом спостерігали за цим жахливим видовищем.

— Ты у меня попляшешь, ты меня запомнишь, стерва! — кричав з піною біля рота і стріляв, вилупивши дикі очі.

Розхристана Ганка бігла городами. Гостре листя шмагало її по обличчі, підкошувалися ноги. Жінка з розгону впала у високе бараболиння, розпласталась на землі і важко дихала. «Добре, що то Зозулишин город, значить, я вже далеко», — подумала мимоволі. Підвелася і, пригинаючись, заскочила до хати. Марина чула стрілянину, тому їй не довелося нічого пояснювати. Зозулиха закрила Ганку в льосі під дровітнею, ще й ступу засунула на ляду. Цілий день топтав Смородін городи, та слід втікачки мовби розтанув у повітрі. Ходив по подвір’ях в надії щось вивідати, але не всі знали, що сталося.

— Я тебя найду, ты меня запомнишь… — шептав собі під ніс, час від часу хапаючись за кобуру пістолета.

А Ганка разом з Мариною вирішували, де краще перечекати гнів уповноваженого. Здогадувалися, що найбезпечніше Ганці буде на власному городі, у тій самій кукурудзі. Марина дала їй кусень хліба, шматок сала, і втікачка затемна прокралася на свій город. Три дні сиділа там. Вичікувала, що от-от прийде за нею наряд міліції… Крадькома спостерігала за чоловіком і дітьми, які спокійно собі гралися і, коли мама забрала дітей на полуднє, щоб погодувати, а Славко пішов до млина, твердо вирішила: «Вертаюся додому. Треба обіпрати дітей, зварити їсти… Чого я маю боятися у своєму домі?» Та й пішла до хати. Намочила шмаття, начистила картоплі і взялася до прання. Пральна дошка невдоволено бурчала під руками. Ганка швиденько попрала дитячі лашки і хотіла відчинити двері, щоб вилити воду. Але щойно відхилила їх, як побачила чорний чужий запилюжений чоботисько, а за ним — Смородіна, який нахабно посміхався, викрививши тонкі губи.

— Ну что, попалася, сволочь? Ты мне за все ответишь!

Ганка відскочила і стала за цебриком, у якому прала. Біла хустина з’їхала на потилицю, відкривши вуха з гарними сережками-підківками. Жінка сахнулася, намагаючись вирватися від Смородіна, який хижо вчепився пальцями в сережки і тягнув її голову до себе. Він шарпнув з усієї сили. Ганка зойкнула. Уповноважений тримав у руках сережки. Кривавили розірвані подушечки вух. Жінка плакала від страху і приниження. Кров великими краплями скапувала на стареньку кофтину. Сам Смородін на мить розгубився, а потім спересердя бовтнув сережками в цебрик. Зло зміряв заплакану жінку поглядом і процідив:

— Жыви и помни! — пішов геть і так хряпнув дверима, що аж задзвеніли шибки. Ганка впала на землю, ридаючи. Пекли вуха, сльози змішувалися з кров’ю, а в душі жевріла радість, що вціліла, лишилася коло дітей, у своїй хаті. Намацала у цебрику сережки, які, на диво, не поламалися. Поклала їх до малого горнятка і поставила на поличку. Промила сироваткою вуха, помолилася за те, щоби Бог додав розуму недругам нашим, і подякувала Йому за ласку. А тоді пішла за дітьми, щоби вернути їх додому.

Повітря загусло від спеки так, що важко було рухатися і дихати. Сапи безвольно дзенькали об сухе груддя. Листочки коксагизу покрутилися, обпечені сонцем. Жінки з закіптюженими обличчями, але в біленьких хустинках, цюкали землю.

— Боже, як пече! Слухай, Галю, ти вже, як згорена коцюба.

— А ти, думаєш, ліпша?! Все, йду по воду.

— Куди? До тої стоячої калабані? Кажуть, що Стефан там корости набрався.