Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Господи, люди, рятуйте! У мене таке маленьке дитя вдома! Поможи, Мати Божа, не дай згинути, не дай осиротити!

Цицьориха сиділа на возі, як прицвяхована, хоч в’язанка сіна, на якій умостилися були жінки, вже плила Дністром. Ще мить і все закінчиться, і ніхто не знатиме, де вони поділися…

Раптом на тому березі, до якого так прагнули, з’явився чоловік у білій одежі.

— Гайта, гайта! — закричав він. — Гайта бери, чуєш! Сміливіше!

Старий Цицьора ніби пробудився — шарпнув віжкам так, аж важка крива нога стала сторч. Коні здибилися і метнулися праворуч. Вода з шумом стікала з драбин, відкриваючи стругане дерево, що світило жовтими ребрами. Катерина дивилася на чоловіка на іншому березі і їй ввижалося, що то ангел у білих ризах проклав їм дорогу до порятунку…

Діставшись до твердої землі, жінки впали на коліна, здійнявши руки до неба. Старий Цицьора зняв капелюха і молився стоячи, злегка налягаючи на свою дерев’яну культю і витягнувши вперед мокру голову. Час од часу всі вигукували:

— Мати Божа, Господи, ангелику мій!

Де подівся той чоловік, що їх врятував? Ніби розтанув, ніби й не було його. Шукали, щоб подякувати… Усім трьом трусилися тіла — від колючої води чи від страху. Жінки викручували мокрий одяг і плакали ревно та щиро.

— Господи, дякуємо за ласку, за порятунок! — повторювали раз у раз.

Багато з того часу води виніс синій Дністер. Можливо, його зелені береги пам’ятають цю давню пригоду і двох жінок, двох матерів, їхню щиру молитву і рятівного ангела…

На робочому столі онуки посміхаються звичні добрі бабусині очі, в яких світиться пересторога і любов. Очі ангела.

Села Вербівку і Лозову роз’єднувало море ранньої отави. А єднала їх річка, яка звивисто, наче пуповина, пульсувала в материнськім лоні землі. Похилі верби роками дитинно всміхалися лагідному плинові води. Жовті лугові квіти поцяткували зелений килим, і ними тішилися обидва села. Коли грали весілля у Лозовій, вербівчани відгадували, з якого двору чути музику. Єдналися родини, підростали діти…

Нестор Гірняк з Вербівки давно мав піднесений настрій, у думках колисав сина, різьбив колиску, витісував свищики. Любив своїх дівчаток. Але сином снив. І, відколи дізнався, що Юлька при надії, тішився думкою, що народиться саме син, і не інакше. Вже уявляв, як косу з ним клепатиме, читатиме книжки. Юлька спиняла, щоб не забігав наперед, — скільки ще до тої коси! Але хіба радіти заборониш?

А празник у Лозовій був продовженням радості. Вуйко Гілько і вуйна Настя — світлі люди, від них випромінювалося особливе тепло — запросили в гості. Настя — чорнява, з карими очима, на всю округу варилиха [18] Кухарка. . А Гілько — то повний колодязь сміху і пісень:

Коли Настю кликали готувати на весілля, Гілька просили також, аби веселіше було.

Гілько мав співанку до всякої оказії. Його рудуваті вуса аж підскакували над губами, ніби теж співали, і всім ставало святковіше. То як не піти на празник до таких людей? І Юльці добре буде і самому забавно серед них.

Був духмяний серпень. Плодовита земля радувала врожаєм. Спас… Церква виповнена людьми, запахом меду і квітів, обважнілими кошиками з пишними грушами, червонобокими яблуками і сірими головками маку. Лунав ангельський спів. Уважні жіночі очі тим часом квапливо озирали присутніх: до кого підуть празникувати? Бо таке красиве святкування було тільки в Лозовій. Нестор з Юлькою ледве відкараскалися від старого Січкара, який добре знав їхнього батька і конче просив попразникувати у нього. Дякували, обіцяли зайти іншим разом і вже очікували вуйка Гілька, що ніяк не міг забрати бабу Гандзю, котра бубоніла собі з жіноцтвом. Потім уже разом йшли гостинним, заквітчаним селом. Лопотіли новими черевиками діти, презентували нові вишиванки дівчата. Спорожніла церква, селом розтікалися гості — і місцеві, і добра половина Вербівки. Бо як же без них? Вербівка та Лозова з одного кореня: одна річка на два села, як споріднена доля. От і пісня спільна полилася:

Вуйко Гілько з Настею тішилися гостями: і чарку перехиляли, і смачні пироги хвалили. Незчулися, як гарний день минув. Зібралися гості додому. Вуйна Настя завивала в папір, щоб не розбилися, гарні горнята для дівчаток — завше робила їм маленькі презенти. Юлька відмахувалася від солодкого печива, бо покришиться. Баба Гандзя ховала прядене повісмо до виплетеного з місцевої лози кошика. Подякували навзаєм, поцілувалися і Нестор з Юлькою рушили додому, до Вербівки. Трохи захмелілий вуйко Гілько ще заспівав на дорогу: