Ірина Савка - Осиний мед дикий

Ганна везла сина додому… Коли співала молода трава і кучерявилося на деревах листя, різнокольорові дзвони перших тюльпанів дзвонили йому востаннє. Ніжні первоцвіти тулилися до його холодних рук і вмирали біля нього. Блідо блимали свічки, освітлюючи його загадкову усмішку. Серед ночі маленька зчорніла Ганна повернулася до рідних:

— Хочу побути тільки з ним, сама. Відпочиньте трохи.

В голосі — непохитна твердь, і ніхто не заперечив.

Вона мовчки стояла перед сином і все життя крутилося колесом перед очима — її і його. Бачила, як трирічним хотів голитися, наче тато: розсічена шкіра і ніякого плачу, тільки здивовані оченята і затиснута рученям щічка, а між пальчиками бігла кров. Може, цієї крові йому й забракло?.. Ось уже споночіло, гроза збирається, а вона біжить з поля в тривозі — як там малий? А він скрутився калачиком під оборогом і заснув. З дощем принесла його до хати… А скільки холодних росяних ранків було у нього! Вона у поле, а він — пастушкувати…

«Прости мене, синочку… Може, чим завинила… Якби знала, де впадеш — руки б підставила…» Ганна й справді підняла руки, до яких він завжди припадав молитовно, і заховала під хустину клапоть сивого волосся, що насувалося на чоло, мовби сум. З очей їй бігли мовчазні сльози, заливаючи лице. Бігли без схлипу і надриву, ніби хотіли змити її горе. Він не був відомою людиною, не мав нагород, лише багато любові, яку не встиг роздати. Ганна ще стояла перед ним. Займався новий березневий ранок, починався новий день…

На письмовому столі серед книг, сценаріїв і милих серцю дрібничок стоїть обрамлена фотографія літньої жінки у білій легкій хустинці. Очі жінка мала зболені. Вони випромінювали материнський неспокій, бабусину радість і любов. Спрацьованою, продовгуватою рукою підпирала голову, в якій роїлися різні думки: добрі, важкі, легкі і смутні, назбирані за ціле життя. Вона ніби хоче їх погамувати, щоб, боронь Боже, не зачепили серце улюбленої онуки. Піднята вгору долоня наче попереджає про небезпеку.

Онука, тепер уже доросла власниця отих книг і сценаріїв, добре пам’ятала, як бабуня виспівувала їй колисанки: очі її тужавіли, наливалися слізьми, а голосом вела: «Колисала баба діда від вечері до обіда…» А діда вже давно не було, тільки спогади залишились. Як утікав з німецького полону, як уже на своїй землі не дійшов до дітей — його знову загнали в табір, цього разу в радянський… Бабуня плакала і розповідала про все маленькій своїй онучці, яка тільки блимала на неї очима і тоді ще майже нічого не розуміла до пуття…

Славко довго ховався на горищі за комином. Німці, налякані наступом червоної армії, здавалося, дуже квапилися покинути село. І раптом — облава. Велика сіра машина, конвой і невідомість, що розтягнулася на два роки. Софійка вже робила перші кроки, коли на подвір’я зайшов чужий чоловік. Боже! Вісточка від Славка! Але чому, чому і як — радянський полон?

— Молодице, — озвався незнайомець, — хочете мати його живого — збирайте гроші, крам і харчі. От бачите, моя жінка поспішила, і я тут.

Тривожною була ніч. Обнімала дітей і все уявляла, як має зробити так, щоб швидше чоловік був удома. Гроші, їх треба багато… А де взяти? На ранок оббігала родину, знайомих, позичала, купувала, гарячкувала. Найбільше сумувала Софійка, яку годувала грудьми, але мусила залишити на рідних. Разом з Цицьорихою, син якої теж був з її чоловіком, рушили в дорогу. Воза споряджав старий Цицьора — інвалід, який мав ногу, мов ту велику дерев’яну масничку. Вона в нього не згиналася, а лежала на возі, як старезна гармата. В’язанка сіна — і дві молодиці вже на дорозі у невідомість.

Стояла смертельна липнева спека, все пражилося, навіть птахи поховалися, шукаючи прохолоди. Обидві жінки мучилися немилосердно, але мали і свою втіху… Катерина й сама не знала, як їй вдалося так швидко віднайти цей рідкісний чорний хром на дві пари чобіт. Дякувати Зозулисі, що виручила! Сало вона обложила кропивою, гроші заховала в торбині на грудях — якщо хтось і схоче забрати, то хіба з її життям.

Обминаючи людні дороги, мандрівники надвечір добралися до Дністра, який, здавалося, дрімав, а його плесо виколисувало голубу глибінь. Жінки сполохано оглядалися, коней відвели в кущі, дали їм сухого оброку і, слухаючи старого Цицьору, притихли над берегом, не видаючи своєї присутності. Отак, прислухаючись, пересиділи ніч, яка пріла липневою задухою. Досвіток швидко з’їдав річковий туман, оголяючи рівну, спокійну гладь води. Як же добратися на другий берег? Міст здіймав угору чорні покручені поручні і давно зірвані мостини. Де брід? І як його перейти? Боялися самі себе, не кажучи вже про чужих. І кого спитаєш? Старий Цицьора як бувалий чоловік, що воював ще за Австрії, відважився на переправу. Коні боязко зайшли в ріку. Заціпенівши внутрішньо, жінки трималися за полудрабок і палаючими очима поглинали другий берег, до якого йшли, чи то пак їхали, по воді. Втупившись очима у далекий горизонт, люди й не помітили, як коні намочили розгарячілі черева, а віз розхитався. Раптом коні провалилися у несподівану яму. І тільки стригли вухами з води, яка стала грізною і непоступливою. Віз понесло вбік, мовби підбитого птаха. Якась невідома сила змусила Катерину перебороти страх. Жінка ногами вперлася в драбини воза і розпачливо заволала до неба, мало не на цілий світ: