Ірина Савка - Осиний мед дикий

Вечорами, коли ніхто йому не заважав, він творив крісло для своєї королеви. Половина його сплетена була з рідної лози, а друга — з чужої, твердішої. Це було не крісло, а цілий трон, як дві половини його життя: щасливого і вигнанського. Химерне плетиво, наче його вени — болючі і стражденні. Воно стояло на чільному місці в його убогій хатині, хизувалося вишуканістю і чекало на свою королеву, яка загубилася в невідомих світах. Ні одна жінка не сміла сісти в те крісло, воно було призначене тільки для Павлінки. Але вона не приходила, її не можна було знайти, як не шукав. Ночами йому снився її сміх, її погляд і коси, які розгойдувались, коли бігла з гори…

Костан постарів, став сивим, аж білим, зігнувся в постаті. Померла мама, то й жив усамітнено, чим дивував місцевих жінок, котрі намагалися привернути до себе увагу. Не хотів творити ще одного трону, не хотів нікого в нього садити. Він втратив свою мрію, свою Павлінку, свою королеву, і не відшукав її.

Перед копанням бараболь восени довколишні села чекали дивака Костана, що носив свіжі кошики. Серед зелених плетив виглядала його срібна голова, а погаслий погляд блукав по чужих плотах, по городах, обминаючи привабливі голівки в барвистих хустках. Він знав — серед них нема Павлінки, його єдиної королеви.

Марина схилилася над широким дощаним столом, пофарбованим на вишнево, і тремтячими руками повільно виводила кожну букву, долала натужно рядок, ніби скибу чорної землі: «Сестричко, мої сльози на когось впадуть…» А сльози текли борознами блідого лиця, горохами падали на аркуш паперу, який ніс важкий тягар материнського болю і розпуки. Букви розпливалися, слова втратили рівний стрій, згубили зміст, і тільки безвихідь та велике материнське горе давило груди. Гарні Маринині очі також блукали по образах, шукаючи в них розради. Чому? Чому син мій улюблений, мій вчений Томцьо, до якого дослухалися поважні люди, якого любили діти, який стояв на стежці правди і говорив: «Мамцю, я не вмочу пальці ні в чию кров, ні в українську, ні в польську. Колись людям дійде до голови, що це звірство, і вже онуки будуть просити прощення». Він мудрий був, її син. Вона просила: «Їдь до цьоці Юльці, там безпечніше. І мені гризота з голови спаде. Бо хіба то спокій — кожної ночі сидячи спати і чекати дзенькіт дротика по віконному склі. Не знати, хто і що може спіткати родину…»

Не мала злих передчуттів і вмовила. Поїхав Томцьо… Не гостинно, не радо його зустріла родина. Полохливо і винувато дивилася цьоця, відводячи погляд. Злостиво блискали очі в брата. Не знав, не відав причини, та й часу не мав розпитати… Прийшли відразу. « Ubieraj się, pójdziesz z nami! Mamy dla ciebie nóż dlatego , że chodzisz w dwóch płaszczach » [2] Одягайся, підеш з нами! Не жити тобі, бо ти ні тим, ні тим не служиш ( пол. ). , — прозвучало польською. Пішов… He припускав, що ніколи вже не верне, не побачить своїх учнів, не скаже мамі своє втаємничене: «Мамцю, я не вмію ні співати, ні танцювати, ані свистати… То чи задивиться на мене яка з дівчат?» А гарний був! З відкритим поглядом, з юнацьким вусом, з густим хвилястим чубом. Пішов… Думки плуталися в голові. Чужа земля. Немає городжених плотів, не росте калина, непривітні обличчя. Чужий дубовий ліс. Ішов… Подумки цілував мамині руки, усміхався сестрам, згадував рідні стежки, університетських друзів, старий Львів. Ліс густішав. Крони дубів закрили небо, пахло жолудями і прілим листям, як удома.

Додому добувся лише у сні… Нічну тишу сполохав крик Гані. Всі були на ногах. Боже, який жах, сон який страшний, нехай собі іде за ніччю. Ганя хрестилася, трусилася і розповідала:

— Пасу я корову в лісі, а ліс чужий, не знаю його… Йду по ньому з жахом, щоб не заблукати. Дивлюсь — велика купа зеленого дубового гілля. Страх розібрав, мурашки по тілі, але розкидаю його довкола себе… Коли це на самому дні Томко лежить, голий, з дротованими руками і ногами. І я закричала: Томцю, братику!..

Марина плакала, Ясько сидів з опущеною головою, Ганя розпачливо ломила руки. У вікна пробиралася перша синява ранку. В хаті витав смуток і передчуття непоправимого. Через тиждень Марина отримала листа, написаного чужою рукою. Не мала сили його відкрити, пальці тремтіли, а слова пекли серце: « Wasz syn Tomasz zmarł śmiercią tragiczną » [3] Ваш син Томаш загинув трагічною смертю ( пол. ). . Її син, її надія і гордість, її Томцьо! Ніде на світі немає такої ваги, щоб виміряти материнський біль…

У хаті стояла гнітюча тиша. « Matko Boska, daj mi siłę » [4] Матір Божа, дай мені сили ( пол. ). — шелестіли потріскані Маринині губи…