Ірина Савка - Осиний мед дикий

В палаті хворі, долаючи біль, усміхались. Баба Рузя закохалася в доктора, бо дуже вже цікавилась його сімейним статусом:

— Докторе, якби я була молода, я би вас не упустила. Чого ви такий гарний, гарний і не женитесь?

Микола Дмитрович хитро посміхався і жартував:

— Не маю часу вибирати.

Коли доктор покинув палату, баба Рузя скорботно стулила губи і почала оповідати про свою життєву стежку, яка була крутою і вилася понад урвищем:

— Була я молода, вродлива, заможних батьків. Думками шугала понад сади, що білим туманом цвіли в усьому селі, мріяла і вибирала серед гарних найкращого. І мене вибирали, дивилися, скільки поля батько за мене віддасть. Скільки худоби. Чи вділить кусок пасіки. І вибрав мене запальний красивий Василь з господарського дому, навчений до роботи, до поля. І я схилилася до нього. Думала, вкупі будемо. Знайдемо велике кохання. Мріяла пройти з ним усе життя.

Спочатку, поки оговтувався, придивлявся, то й спокій був, правда, все переінакшував на свій лад. Через кілька місяців почав скаженіти. Не мала права вийти за поріг без його згоди. Не мала права нічого позичити, не позволяв мені ніякого спілкування ні з моїм домом, ні з товаришками. Люто бив мене! Чим попало: у хліві — ґралями, у стодолі — мотузками, на сіножатях — граблями. Не могла нікуди вийти, весь час у синяках, з розбитими губами, зі своїми згорьованими думками. В таких любощах і синочки мої народилися. Слава Богу, нічого не успадкували від тата, хіба що вроду.

Коли вибухнула війна, в селі стояв плач і крик. Молодиці збирали чоловіків воювати. І я збирала, мовчки. Все складала до торби: білизну, харчі, куриво, і не голосила. В душу мою поселявся і страх, і спокій. Страх за дітей, а спокій мій — особливий, підвладний тільки мені. Я вільно спілкувалася з людьми, плекала дітей, раділа кожному сходу сонця в такий нелегкий час… А час був воєнний, тривожний, коли звістка з фронту, що живий, була найбажанішою. І мені лист прийшов. Цікавився мій Василь, як там вдома, чи згадую його, і попросив відписати, давши адресу польової пошти.

Я ходила по всіх кутках нашого двору і не знала, з чого маю почати писати. Сіла і сльозами вперемішку з чорнилом вивела перші слова: «Мужу мій дорогий, господаре мій дбайливий, як піду до стайні, як гляну на ґралі — згадую тебе, як зайду до стодоли, як гляну на посторонки — згадую тебе, як візьму граблі в руки, аж обпечуть мене, теж маю від тебе спомин. На цьому подвір’ї все мені нагадує про тебе, бо по всіх кутках ти цілував мене кулаками, обнімав чоботами і ласкаві слова говорив мені, видираючи мої золоті коси. Як же мені не пам’ятати тебе, муже мій? Але зичу, щоб кулі обминали тебе, і живого діти дочекали».

Не було більше мені листів. Через рік прийшов ще один, чорний, як його називали. Поліг, мовляв, і так далі. Знову в мою душу заповз жаль і тремтливий спокій. Не знаю, чого було більше. Судіть мене, люди — таким було моє життя.

В палаті стояла тиша. Кожен мав право трактувати життя баби Рузі на свій розсуд. Лице її було спокійне, виважене. В кожній його рисочці викарбовувалася її нелегка доля.

Останні підводи з родинами поляків, яких радянська влада змусила покинути свої гнізда, тарахкотіли по гульованому гостинці. Люди вклонялися маленькому костелу, брали жменьку землі зі своїх дворів, похапцем збирали все, що було під руками, тулили до себе дітей і їхали в невідомість. Марцін не знав, нащо взяв із собою косу, сапу і, ховаючи скупі сльози від Юзі, думав: хто осяде на його ґрунті, хто обриватиме його яблука і грушки, які дуже плекав.

Стояла гарна днина, і це теж додавало жалю. Що чекає його самого і його родину там, де… він ще не знав навіть, де. Кажуть, що вивезені села гуртують разом, але чи так воно? Зупинив коня біля цвинтаря, востаннє поклонився рідним могилам і, заспокоюючи Юзю, яка голосно шльохала, поїхав далі…

Село німувало. Осиротілі двори ще тримали тепло своїх господарів. Покинуті голодні собаки сновигали спорожнілими обійстями, шукаючи захисту, і не розуміли, чого їх покинули.

Серед ночі стояло жахливе завивання. Собаки вперто стерегли свої подвір’я і чекали, що все стане, як було…

На полишені господарки вселялися такі ж перелякані, заплакані люди, які не знали, що їх чекає на новому місці. На господарку Марціна призначили Древнячку — вдову з п’ятьма дітьми. Крім дітей, на возі майже нічого не було, хіба якесь непотрібне лахміття, яким загортала дітей Ганка. В селі біля Сяну залишила свіжу могилу чоловіка, з яким навіть не встигла попрощатись. За тим болем не помітила, як трясуться руки і голова. Головне — дати якось раду дітям і прийти до тями. Хата була нова, чепурна, студня на подвір’ї, садок, городець на закришку і більше нічого. Дякувала Богу, що господарі залишили стіл, старе ліжко і дещо з хатнього вжитку. Вже у перший день п’ять пар голодних очей дивилися на неї, чекаючи їсти. З маленької торбинки витрясла кукурудзяну муку, назбирала скалок на подвір’ї, запалила піч і зварила жовто-сіру затірку без солі. Після голодного обіду сіла, обійняла найменших і гірко заплакала. Як далі жити?