Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Так, Мартусю, я твоя мама. Запам’ятай це.

Ганна рукою втерла великі вологі очі дитини, що світилися вдячністю і надією.

Магда тіпала коноплі. Розтріскана терлиця гарчала і випльовувала з-під Магдиних долонь сухе ламке терміття, яке кололо голі руки. Жінка торохтіла терлицею так, ніби хотіла заглушити рій думок, які напихалися в голову. Ще здорова, ще дає собі раду і своєму Вальові. Ще має власну хатину маленьку, під стріхою, але в писанковому місці на греблі біля маленького ставка, який заріс пишним очеретом, де гніздяться сотні різноколірних равликів і дивовижних жаб, які ввечері справляють свої квакові концерти. Вона вже так до того звикла, що, здається, без того вже не змогла б. Але чи так?

Було у Магди інше світло: її донька — красива, молода. Але вже кілька літ, як зостався по ній лише горбик землі і пишні квіти, які плекає Магда. Отак несе свій біль у собі, і тільки жаль тлумить її розум. І зараз думає: «Як там Вальо? Чи вже випас Гнідку?» А чоловік тамував свій жаль в любові до коней. Його гарна кобилка отримувала все, що бракувало йому: мала достаток, бо випасав її на чистих росах, вичісував, як наречену, у гриві завжди вигравали червоні кутаси і дрібні дзвіночки, ніколи не носив і не прикладав батога. Платила йому ласкою: вологими м’якими губами теребила зморшкуваті щоки Валя і тихенько іржала, коли наближався. Для своєї улюблениці він завжди мав то морквинку, то цілушку хліба. Не уявляв себе без неї.

Не чекали нової біди в малій хатині на греблі. А вона нагрянула: забирали Гнідку в колгосп.

Кобила стояла, гордо піднявши красиву голову, і дрібно перебирала стрункими ногами. Вальо припав до її гнучкої шиї і гірко плакав. Сльози старого чоловіка стікали по блискучій шерсті коня, який обводив розумними очима подвір’я, зачіпав губами руки господаря, трусив головою, на якій подзенькували маленькі дзвіночки. Хто ж заквітчає його Гнідку? Хто так любитиме її, як він? Шкарубкі руки розчісували пишну гриву, гладили круті боки. Магда, як до відданиці, винесла свяченого зілля і грудочку цукру. Знала — востаннє. Йшла Гнідка в невідомість гордо і статечно, вже не оглядалася по подвір’ю, довіряла тільки господареві, який би ніколи її не скривдив…

Дійшли до Валя чутки, що хвора його улюблениця. Перетрудили. Надірвалася. Тремкими руками зібрав чоловік у торбинку кілька морквин, цілушку свяченої паски, грудочку цукру і через стависько почвалав до колгоспних конюшень, де стояв рев і голодний шемріт худоби. Його красуня лежала мокра в кінці конюшні, рівно витягнувши ноги. Час від часу здригалася. Сліди від батогів затягнуло струпом. Сумні очі були прикриті довгими стрілчатими віями, з рухливих ніздрів стікала піна. Старий впав на коліна, обійняв голову вже не своєї Гнідки і дарував їй свої останні ласки. Він зручно обперся плечима до жолоба і раптом у сплутаній гриві коня побачив червону нитку, що була містком між життям і смертю. Гнідка вдячно тулила губи до рук свого господаря, з безмовних очей скапували великі сльози…

Вранці село облетіла звістка: Вальо помер у жолобі разом зі своєю Гнідкою.

За вікном стояли дерева, пишно вбрані в сліпучий іній, який з легеньким шелестом осипався на землю.

В хірургічній палаті було тепло, пахло ліками і хлоркою. Хворі чекали обходу лікарів. Баба Рузя, якій, за її словами, оперували «рижу», чекала свого лікаря по-особливому.

Вона повільно сіла і почала розчісувати сиві поріділі коси. Заплела їх у тоненькі цівки і склала на потилиці химерним кошиком. Давно минув Рузин полудень, але сліди колишньої вроди ще залишилися: гарні привітні очі, чисте чоло. І тільки губи скорботно скроєні, ніби довго були в образі. У неї були красиві сильні сини, які її любили і слухали. Було видно з того, як Рузя роздавала команди: принесіть мені пляшечку олії, квасного молока, смаженого і цукерок не несіть, хочу води зі своєї крамниці. Онуки, як горобці, обліпляли бабине ліжко і з усіх боків щебетали. Вона гладила їх по голівках і усміхалася самими очима. Невістки з усім погоджувались, що б не говорила Рузя. Поправляли бабі ліжко, робили лад у шафці, питали, коли випишуть і як бабі зі здоров’ям. Все мав вирішити Микола Дмитрович, і всі виглядали його з нетерпінням.

Доктор був високий, з прямим зачесаним назад волоссям, з красивою відвертою усмішкою, мав близько п’ятдесятка і не був жонатим. Хірург був від Бога. Бабина грижа і грижа високого посадовця лежали для нього на одних терезах. Не робив між ніким різниці, і від того пацієнтам було з ним легко і надійно.