Ірина Савка - Осиний мед дикий

Пісня бриніла в Романовій душі, а його погляд мимоволі спинився на дружині, яка втомлено сиділа в глибокому кріслі. Сріблом посічені чорні коси, ще чорні брови, втомлені життям очі і руки — маленькі, з набухлими жилами. Його доля, його пісня, що мала право звучати на високих сценах, натомість оспівувала колгоспні ферми, поля, була частинкою тих, хто її слухав, приносила їм миттєву насолоду.

Наталя дрімала. Роман чіпким поглядом обмацував її хворобливо-бліде обличчя і враз його шпигонула думка: «Люди! Та вона ж навіть моря не бачила ніколи! І треба ж таке згадати, та ще й на схилі літ! Та ще й на Великдень!» Сльози стояли у його вицвілих очах і йому жагуче хотілося показати їй море, чайок, синє правічне небо, яке вона оспівувала, а зараз сидить, мовби вимолочений колос, мов птаха з підбитим крилом, що все життя захищала і оберігала своїх пташенят.

Десь здалека, як у юності, долинало щемке і радісне: «Христос воскрес! Бабцю, Христос воскрес!» — і внуки барвінком заціловували Наталчині руки.

Коли весною гнучкі лози готувалися народити пухнасті бруньки, Костя гладив їх чутливими, як у музиканта, пальцями і роздумував: ця гілка — на гнучкі крісла, ця — кольору вишні — на бачевно, а ця — штивніша — на звичайні кошики. Майстер з Кості був чудовий, його ремесло було в пошані і роботи завжди мав за край. Любив творити на самоті, замикався в собі, видумував і виготовляв дивної краси плетені столи, крісла і вишукані вази, які прикрашали багаті помешкання. А ще любив дивитися на сусідську дівчину Павлінку — невеличку, зграбну, з каштановими косами і білим лицем. Вона лукаво зиркала на Костю карими очима, які були повні сміху. Хлопець тоді відводив погляд і ніяк не насмілювався до неї заговорити. За роботою вдома давав волю мріям і хотів виплести для Павлінки таке крісло, щоб вона сиділа в ньому, немов королева. Тим часом крісло діставалося комусь іншому, а Костя починав нову роботу — і знову плів для Павлінки, тільки в думках.

Мама жіночим чуттям відчувала, як прикипає її син до тієї дівчини, і просила:

— Порозумійся з нею! Мені здається, ти їй небайдужий, вона гарна і мусиш її залюбити.

Легко було сказати, але як зробити те, що мама просить, коли від одного Павлінчиного погляду всі слова летять за вітром? Коли винувато посміхаєшся і весь час мовчиш?

Якось, зустрівшись із Костею на вузькій стежці, що бігла вниз, Павлінка теж шукала потрібних слів і, не знайшовши, випалила перше, що прийшло на розум:

— А виплети мені крісельце, Костю!

Костя зупинився, розцвів, очі його наповнилися теплом, йому здавалося, ніби його колише земля.

— Та я… та я… сплету тобі найкраще крісельце! Як королева будеш у ньому!..

А Павлінка вже бігла з гори, розгойдуючи коси.

Цього вечора пальці хлопця обціловували гінкі лози, вибираючи матеріал на крісло для коханої…

«Воно було вже виплетене за половину, — пригадував собі Костя, сидячи на березі і жуючи черствий окраєць хліба, — але потім…»

Тієї ночі всюди стояли крик і ґвалт. Село ридма ридало. Силою виганяли людей з власних осель, палили двори, роз’єднували родини, сусідів. Все робилося в одну мить. Сполохані люди в розпачі старалися брати найцінніше, а брали що-небудь. Костя стояв, розгублений, посеред хати, що пахла лозою, і тримав недоплетене крісло для своєї королеви. «Його і візьму», — вирішив. З криками, лайкою і слізьми покидали люди село. Старенька мама ледве трималася на ногах і, посадивши її на воза, Костя забіг на подвір’я до сусідів. Широко відчинені двері, розкидані речі… Павлінки там уже не було… Вона десь недалеко, подумав Костя, сподівався, що наздожене її… Але не наздогнав, не розповів про своє кохання. Давким болем в горлі стояв клубок розпачу. Привіз недоплетене крісло в село під лісом, посеред якого стрічкою звивалася маленька річка.

Там теж росли лози, але йому здавалося, що вони не такі гнучкі, як були у його рідному, не такі податливі. Хатка їм з мамою дісталася маленька, неприваблива, але вибирати не було з чого, треба було якось жити. Думав, що в пригоді стане його ремесло, його руки, але люди тут були бідні і не потребували вишуканих крісел та ваз. Взявся плести кошики на бараболі, на яблука, на городину. Складав їх один в один, брав на плечі і ходив з тим одним велетенським кошиком вулицями села. Заробив собі прізвисько — переселенець Костан.