Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Може, потанцюємо? — запитав хлопець, а вона поглянула на нього насмішкувато і зверхньо.

— По-тан-цю-ємо… — протягнула і рвучко вступила в коло.

Біла хустка майнула торочками, зачіпаючи сусідні пари. Наталка танцювала, ні на кого не дивлячись. Федько був ніби на небесній хмарині, яка відірвала його від землі разом з Наталкою. Йому здавалося, що Наталчині насмішкуваті очі зігрівають його серце і каламутять його захололу душу. Йому вже заходилося до сороківки, а тут таке палке дівча — рвучке і колюче, і гарне ж яке! «Це все Йорданська вода, — крутилося йому в голові, — я знав, я вірив, що будуть переміни в моєму житті. Я нащедрував її собі».

Федько вдихав пахощі Наталчиних кіс і хотів, щоб танець ніколи не закінчувався. Та-ра-ра-рам-там! Проспівала скрипка, ставлячи крапку в танці, а Федько продовжував тримати за руки дівчину і зачудовано її розглядати.

— Чи можна тебе провести додому? — наважився.

— А що? Веди! Як такий сміливий…

Після Водохреща жінки прали на льоду грубі верети. Праники лупили по заледенілому шматті, розбризкуючи дрібні блискучі кришталики льоду.

— А чи чули?! Микитова Наталка виходить заміж за Федька.

— Та старий же він для неї! А вона просто дівча гонористе.

— Ха-ха-ха! От перчене яке, хоч і молоде!

Так співали молодиці, бухаючи важкими мокрими праниками. А через дві неділі мастили юхтові, буксові і кирзові чоботи, бо ж треба відмережити ними по снігу Наталчине весілля.

Ганна і Микола закінчували останні приготування до Паски. Була передвеликодня субота. Микола поїв худобу, замітав подвір’я. Діти бігали по дворі і залітали до комори — понюхати святочного. Ганна повісила на образи рушники, перетерла посуд, витягла зі скрині білий лляний обрус. Наостанок взялася прикрашати кошик, у якому мало поміститися все, що Бог послав до свячення. Середину кошика зайняла пишна паска, яка задерикувато підняла посипану маком голову з хрестом на чубку. Паску обліпили писанки, галунки, маслечко, печений сир, поряд бубликом скрутилася пахуча ковбаса. Була там шинка, стирчав цибатий хрін з пророслими зеленими стебельцями. Кошик Ганна заквітчала барвінком, стрічками і лозою.

Вранці господарі збиралися до церкви. Микола впорався швидше і чекав Ганну, яка ще чіпляла коралі на вишиту сорочку. Була струнка і погідна у своєму барвистому вбранні, але ніяк не могла пов’язати хустку так, щоб пасувала якнайбільше. Микола трохи постояв, а потім узяв кошика і через плече гукнув дружині:

— Я помаленьку йду, а ти доганяй, Ганнусе!

Церква стояла на горбку і ніби кликала усіх парафіян до утрені. Вже майже півсела стояло там з кошиками, поправляли рушники. Молодиці кидали оком одна на одну, оцінювали, в які обнови кожна вбрана.

Микола крокував повагом, по-господарськи і краєм ока дивився, чи не здоганяє його Ганна. Коли вийшов ледь не під саму гору, то чи від нетерплячки, що жінка бариться, чи з неуважності, зашпортався за сучок, який виткнувся із землі, змахнув кошиком — і не втримав його. Кошик глухо впав на землю і перекинувся..

Першою випала паска і з вихилясами покотилася донизу. За нею навздогін помчало кільце ковбаси, пострибала шинка, далі линули писанки, галунки… Тільки хрін стояв у кошику як укопаний і ніби глузував з Миколи, котрий ляпав руками і марно намагався упіймати паску.

Ганна внизу ловила то паску, то ковбаску, то галунки. Згори надбіг розгублений Микола і, допомагаючи жінці заново складати кошик, докірливо примовляв: «Не дивуюся тобі, дробе, але тобі, стара пасіцо…»

Був світлий Великдень. Після церкви Роман з Наталею чекали гостей. На багатий і пишний стіл крадькома зиркало сонце: дивилося, як посміхається паска. Порізані дольками святкові яйця утворювали соняшник. І печене, і варене лоскотало своїм ароматом ніздрі. В хаті аж бриніло від густого та пишного: Христос воскрес! Скільки разів на своєму віку Роман співав ці слова! Велично, могутнім баритоном. Ще коли молодим був та з буйним чубом, то збирав біля себе квітчасте дівоцтво — і гриміло біля маленької церковці юними голосами:

При цьому, здавалося, душа його витала між небом і землею. Хотілося розспівати весь світ! А дзвони, великодні дзвони, калатали в серці сяйвом, радістю, що розхлюпувала сміх і щирість… На тих співах Роман і зустрів свою Наталю. Сріблом розсипався її голос, йшов верхом, тримаючи першу скрипку. Великі карі очі іскрилися дивом. Чорні брови, чорні коси, тендітна постать — усе це його Наталя.