Ірина Савка - Осиний мед дикий

Вже приїхав молодий з дружбами і ведуть торг за молоду. Вийшла Федорка до гостей — вся в стрічках, у віночку з мирту і білих квітів, у пишній горсетці і вишиваному фартушку. Чорні коси розпушені, несміливо заламує руки і кожному, кожному гостеві кланяється. «Навіть таким, як я», — думала Ганнуся і так хотіла там бути!

Нарешті заграв веселий марш, і весільна процесія вирушила до маленької церковці на горбі. Гупання бубнів ставало дедалі глухішим, і тільки малі «запорожці», збиваючи куряву босими ногами, бігли ззаду і блимали розпірками в штанцях.

Ганя вийшла зі своєї схованки і пішла на подвір’я. Мати Божа! Ноженята їй підкосилися і вона сіла на місці. Її гуси повклякали на траві в різних позах і хропіли. Сірий гусак, який водив стадо, лежав лапами догори, заскаливши одне око в небо. Біла гуска витягнула шию і ледве щось ґелґотіла. Інші гуси лежали без жодних ознак життя. Дівча тяжко зайшлося плачем. Вже не тішила скрипка, не радував вигляд молодої, мучила тільки думка про те, що ж скаже тато. І що буде з гусьми? Тридцять гусей! Це ж цілий маєток!

Сльози струмком бігли по худенькому личку. А зарадити нема кому — всі на весіллі. Ганнуся довго й розпачливо плакала, поки тривали служба Божа і вінчання в церкві. Вона безпорадно сиділа серед білої нерухомої гусячої ковдри, обхопивши руками гострі коліна, благаючи кожну гусочку встати, обіцяла, що добре доглядатиме за ними. Дівчинка тулила до себе обважнілі шиї і плакала.

Весілля було у розпалі, а в голові малої лише гупав бубен: гуп-дзень-дзень, гуп-дзень-дзень. І раптом — диво! Сірий гусак повернувся набік, силкуючись зіп’ятись на ноги, піднявся, а потім знову п’яно гикнув і ліг, смачно захропівши. Його рухи почали повторювати й інші гуси. Мала повеселіла і через шпарку в плоті взялася знову поглядати на сусідську забаву. На устах появився усміх. О, і вуйко Микола ходить, як той гусак, а вуйко Міхал охляв, як та біла гуска. «Ото вже весілля, — думала Ганнуся, — що у мене гусяче, що у них людське». А згодом вона заганяла гусей, які ще не зовсім протверезіли і, в’яло опустивши голови, тягли за собою важкі крила, до загороди.

Вранці тато подивувався, чого так довго сплять гуси, і питливо глянув на Ганнусю:

— Напевно, музики їм вуха заграли, то й не хочуть вставати, — хитро блиснула очима дівчинка, — а може, цілу ніч танцювали.

— Ну, ну… — протягнув тато.

Ще буяло літо, цвіли чорнобривці, жоржини, щебетали ластівки, але осінь вже розмальовувала першою позолотою поля, на яких стояли золоті снопи, пахло обмолоченою соломою, пересохлою землею, медово виблискували вижаті стерні, які боляче, немов їжаки, кололи босі ноги. Ранком малі пастушки з цікавістю розглядали незнайому дівчинку, що теж вигнала корову на стерню.

— Чули? Буде пасти корову в Бурчаків.

Дівчинка трималася осторонь, трохи стривожена пильними поглядами незнайомих дітей. Була чорнява, міцненька, чорні очі дивилися виразно, навіть вперто, а може — захищали її сирітство, бо чи від добра хто пасе корову в чужому селі? Благенька сукенка була латана-перелатана на плечах, а спереду горбочками випиналися груденята, самі того не хотячи, і привертали увагу, коли Геня бігла стернею — смішно ворушились, нічим не спутані.

Коли завертали корови, дівчатка познайомились ближче і вже разом їли свої окрайці, закусуючи спасівками. Хлопчаки верховодили малими — змушували прислуговувати, завертати корови. Насунувши на очі кашкети, вели чоловічі розмови: хто знайшов пістолет, де ховають гранати, де ще може бути зброя, хто переплавив олово на кастет. Звичайні розмови післявоєнних дітей… Вони й грали у війну: в одному окопі наші, в іншому — німці. Але які наші — чи ті, що в криївках гинули, чи ті, що червонозорі — ніхто не уточнював. Коли дощило, діти збиралися під полукіпок, як перепелята, тулилися один до одного. Геня соромливо трималася скраю і легенька мокра сукенка прилипала до струнких ноженят. Славко крадькома спостерігав за дівчатами і відганяв незрозумілі химерні думки. Важке голодне дитинство не дозволяло йому ніжності, хоч вона вже йшла до нього десь звіддалік.

«Чого вона розхристана, чого лупає цицьками, чого блискає ногами? — грубо злився. — Чого патли розпустила, як ворожка? — тлумила і мучила думка… — Провчити, провчити її треба». Повільно зиркнув на хлоп’ят.

— Ану, хлопці, подивимося, чи росте розсада у нашої нової панни, — поважно мовив. Вмить кашкети повернулись дашками, один наскок — і хлопчаки повалили Геню на солому. Задерли спідничину.