Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Файно, Лесюню, співаєш! Є чим потішитися!

Леська аж присіла. Піт рясно вкрив чоло. Гаряча хвиля вдарила в обличчя. Де вона взялася, ця Маринка? Через хвильку Леська оговталась і до неї дійшло, що Маринка лежить на бамбетлі, який стоїть під самим вікном, і вона тому її не побачила. Впертий бісик та відповідний зміст пісні змусили Леську надутися і вдавати ображену.

— Ну і що? Так багато хто співає! Це ж не я придумала, а з пісні слів не викидають!

Насправді їй було соромно і трохи боязко, щоб Маринка, бува, не розказала мамі. Що татові не розкаже, то Леська знала напевне!

Леська йшла по селу, збиваючи куряву під ногами. Заглядала в чужі квітники і нудилася, бо не мала, де себе подіти. Ще не дівка, але вже й не маленька — недарма мамі без неї як без рук, — але дурні думки часом навідувалися таки до її пухнастої голови. Леська підстрибувала, і тугі косенята вихльостували їй по худих плечах. Пасти гнати ще рано, проте сонце схилялося до обіду, тож пора було рухатися додому.

Раптом увагу Леськи привернула Зоня, яка сиділа без роботи на лавці перед хатою і чекала родичів на полудні. Зоня була цибатим дівчиськом з наївними очима, і, звичайно, — молодша за Леську. Приспівуючи, Леська підійшла до Зоні, вдаючи поважну особу:

— Ну, як тобі тут сидиться? — бовкнула перше, що спало на думку.

Зоня соромливо оглядала Леську і видно було, що все в ній їй подобається, а найперше — коси і співи.

— Чуєш, Лесю, що ти робиш, щоб у тебе були такі гарні коси і щоб так гарно співати? — скромно поцікавилась Зоня.

Леську вколов черговий бісик. Вона кумедно зморщила чоло, зробила загадкову міну, щоб іще більше заінтригувати Зоню.

— Я тобі скажу, але ти нікому не переповідай, бо можна зле напророчити. Я беру мед, намащую ним волосся, сідаю на сонце і тримаю довго, щоб ввійшов у голову. А щодо співу, то я беру півсклянки олії і випиваю, щоб добре змастити горло, — ото співається потім!

Леська була переконлива, і Зоня, очевидячки, їй повірила.

Гостя встала і подалася з викрутасом через бабине подвір’я до себе додому, думаючи: «От дурна Зонька — таке питати». Сказалося та й забулася. А от Зоня не забула…

Коли всі домашні пішли в поле, Зоня взяла меду і намастила ним цілу голову: і без того густе волосся стирчало на всі сторони, злиплі пасма падали на чоло… А що хотіла все нараз спробувати, то пішла і випила півсклянки олії, а тоді сіла в квітнику на сонці, щоб мед добре входив у голову.

Через якусь хвилю на Зонину голову почали злітатися бджоли, оси і всяка комашня. З’явився цілий рій якихось невідомих мух. Зоня відмахувалася руками, мед струмками стікав по лиці, по шиї, їдко пекли очі. А тут ще інша напасть: дуже почало крутити в животі, і Зоня вже не знала, що робити швидше — рятувати голову чи живіт. Аж з поля нагодилася Зонина мама Марина. На подвір’ї зчинився ґвалт — Зоня плакала, Марина кричала, коли дізналася, які рецепти «понавиписувала» для її доньки Леська…

Леська сиділа в себе під оборогом, як мишка, і ворожила, що буде далі: чи прийде тітка Марина до мами, чи вся та історія обійдеться їй переляком? Вона вже шкодувала Зоню, і себе було жаль. Вона ж не хотіла нічого лихого, а що Зоня так у все вірить, то вже її проблема — розраджувала себе дівчина.

Коли пройшла перша злість, Марина таки поскаржилась на Леську. Мама ганьбила її і обіцяла відлупцювати добре, але гніву в маминих очах Леська не побачила. Десь далеко в них світилися веселі промінчики.

Село з нетерпінням чекало великодніх свят. Хати стояли біленькі, чепурні, подвір’я і навіть дороги були начисто виметені.

Всюди пахло пасками і бужениною. Діти бігали до ліса і по березі річки рвали красиві баськи. На обличчях старих людей вирівнювалися зморшки, а в сумних очах з’являвся особливий блиск — святковий, великодній. Дівчата вимивали коси, тихцем приміряли обнови, в яких підуть на гаївку, а потім на музики.

І ось настав цей день! Люди з усіх кутків села гордо йшли з кошиками, накритими вишиваними рушниками, і барвистим колом обступали церкву, чекаючи благословення священика. Радісно вдарив дзвін, звук якого відлунював на декілька сіл. Христос воскрес! Чиста радість розтискала груди, кожну велику і маленьку душу. Люди об’єднались — зчепивши руки, простивши образи, — і пішли в перше коло гаївки. «Христос воскрес! Христос воскрес! Радуйтеся нині люди, най між нами зла не буде…» — лунало на все село, долітаючи у кожну вбогу і багату оселю. Старші, надивившись на молодих, як ті водять гаївку, по обіді йшли в гості до родини, до кумів, до сусідів — звільняли тіло і дух від щоденної роботи та напруги.