Ірина Савка - Осиний мед дикий

Вуйко Яндрух відміряв шмат полотна на сукенку, а ще тато купив доні тоненькі панчохи і коричневі сандалі. Правда, Софійка з сумом зауважила, що вони на неї завеликі, але менших не було. Тато прихвалив гарні дірочки на носаках, мовляв, не біда, що завеликі — нога підросте, то будуть якраз.

Кравчиня Олюня вшила для Софійки сукенку з великими накладними кишенями, в які влізало по два великі пампухи. І плаття, і сандалики — все було якесь кумедне, зате виглядало новим. Лише Софійчині ніжки в обнові здавалися ще тоншими і мізернішими…

Навіть у свої десять літ Софійка цілком могла співати гаївки вдома. Але цікавість і урочистість свята брали своє. Коли задзвонив великий церковний дзвін, Софійка побігла на гаївку — швиденько встала позаду всіх, щоб заховати маленькі ноженята у великих нових коричневих сандалях, однак виводила пісні незгірш за інших.

Текли весняні води… Зверху ще тримався шкарубкий лід, а під ним дзвеніли маленькі струмочки. В небі тріпотів жайворонок і якась пташка, про яку говорили, що вона — провісник весни, бо співає: «Покинь сани — бери віз, покинь сани — бери віз».

На горі вже були втоптані перші стежки, і Софійка раділа сонцю, весняним пахощам бруньок бузку, верби, а ще тішилася тим, що мама дала їй цілий карбованець. Він був досить великий, на жовтому тлі красувався герб і багато різних закарлючок. Але справа, звісно, не в красі карбованця, а в тому, що за нього можна купити багато цікавого: ручку, зошити, чорнило…

І от Софійка помчала з гори, ляпаючи розбитими черевичками по вологій стежці, до бабці Марини. Бабці в хаті не було, зате на вікні, спокусливо задерши пожмакані краї, лежав такий самий карбованець, як у кишені в Софійки.

Мала зупинилася, розглянула його і подумала: «Куплю собі кольорові олівці, про які мріяла вже давно», — та й поклала знахідку до кишеньки.

Оббігавши подвір’я і не знайшовши бабці, притьма гайнула додому. На рідному обійсті під оборогом тато колов дрова, а мама складала їх у рівненькі стосики, щоб зручно було брати на руку.

Оченята в Софійки світилися загадковим блиском, ніби вона знайшла щось незвичайне.

— А у мене є вже два карбованці, — сказала дівчинка і витягла їх гордо з кишеньки.

— А хто дав тобі другий? — спитала мама.

— Ніхто, — вже тихіше відповіла. — Він був у бабці на вікні, лежав собі, то я і взяла…

— Ага, взяла, — це вже тато, але без злості. — Отож іди до бабці і скажи: тут у вас лежав карбованець, я його взяла, а тепер повертаю, і простіть, що брала без дозволу.

Софійка вже не гнала згори, а чалапала, і думала своєю малою головою, який той карбованець важкий. Очі її були повні сліз, крізь пелену яких вона, проте, змогла побачити загадкову посмішку бабці. Тепла шкарубка долоня гладила солом’яні кіски:

— Це життя, онучко, це наука.

Леська гнала худобу з поля і, як казали в селі, йшла за хвостом. День обіцяв бути спекотним, тому Леська навіть не йшла, а сунулася, ледве волочачи босі ноги, і підскакувала спересердя, коли на шляху їй траплявся гострий камінець.

Її світле волосся розтріпалось, на чоло постійно насувалися набридливі пасма, які тато чомусь називав есиками. На плечах дівчинка тягла куфайку — неодмінний пастуший атрибут, і думала: «От мама знову скаже: ти чого така стріпихата, ніби десь по стерниськах ганяла?»

У корови настрій був такий же, як і в господині. Вона йшла мляво, ліниво трясла головою, відганяючи кусючих мух, і повільно водила хвостом. А Лесьці сьогодні навіть не співалося: всі співанки і хотіли б вирватися з її грудей, — а язик не повертався, відмовлявся співати.

Ось нарешті й домашнє подвір’я. Корова жадібно припала до відра, яке заздалегідь поставила мама. Спориш прохолодно лоскотав дівчинці босі ноги, невідь-чому відчинене хатнє вікно манило до себе. Поки корова повільно цідила воду, Леська кинула куфайку на траву, підскочила — і вже її худі ліктики спираються на підвіконня.

Заглянула в кімнату — нікого, всі кудись зникли. І раптом Леську в горлі залоскотала сороміцька співанка, що її чула на пасовиську. Вона давно там сиділа і от знайшла момент про себе заявити. Хай вискочить, хай виспівається — може, зніме спекотну знемогу.

Дивлячись у відчинене вікно, Леська дзвінким голосочком завела на все подвір’я, знаючи, що її ніхто не слухає:

І так далі. Раптом з хати долинув голос сестри Маринки: