Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Коли всі запрошені розійшлися і вони з Адамом, провівши аж до саней останнього гостя, нарешті залишилися на подвір’ї самі, Анна зітхнула з полегшенням. Так добре після гамору, шуму, музики та танців знов почути тишу. Майже розкіш. Навіть посеред старого засніженого саду — там, де зовсім темно, самотньо, холодно і де падає густий лапатий сніг.

Вона озирнулася на Адама.

— Усі поїхали. Тепер буде спокійніше.

Підійшла ближче. Погляд її мимоволі ковзнув поміж засніжених гілок дерев і зупинився на найближчій старій яблуні. Навіть додому йти не хочеться. Там ще й досі метушня: прибирають посуд, носять стільці, гасять зайві свічки, совають меблі, складають обруси і гримлять на кухні брудними тарелями. Як господиня теж мала б бути там, проте не могла примусити себе піти додому. Хотіла спокою, неквапного плину часу і затишку присутності коханого чоловіка.

— Подивіться, сніг знов почав сильніше падати.

Анна простягнула руку вгору і, мимоволі зачепивши долонею гілку старої яблуні, струсила з неї весь сніг. Той посипався їй на голову й оголив кострубаті покручені галузки. Мить стояла засипана снігом, тоді тихенько розсміялася.

— І все одно тут гарно. Ще трохи постоїмо тут. Добре?

— Навіщо? — Адам теж усміхнувся і, щоб зігріти Анну, прикрив її полою свого хутра. — Ліпше йдемо додому. Ще змерзнеш тут мені. Відчуваєш, як до ночі позимніло?

Щільніше притиснувшись до нього, вона усміхнулася.

— Нехай. Мені все одно тут дуже добре.

Раптом щось собі пригадавши, вона ледь відхилилась і обережно торкнулася пальцями снігової пороші на плечі Адама, а тоді, знов усміхнувшись, змела сніг із темного ворсу його хутра.

— А пам’ятаєте? Тоді, як ми вперше… — не договорила, бо й не мусила.

Усміхнувшись, Адам, як тоді, перейняв її руку, ледь стиснув холодні від розталого снігу пальці й зовсім як тоді підніс її долоню до своїх губ та спробував зігріти подихом.

— А ти в мене, виявляється, й зараз така ж нерозумна дівчинка, — дивився на неї так, що й не мусив нічого казати. Вона теж розуміла його без зайвих слів. — Бачиш, я ж тобі обіцяв, що все у нас з тобою буде добре.

Кивнувши, Анна тихенько розсміялась і, не втримавшись, знов пригорнулася до Адама. Нарешті коло їхнього життя замкнулося і вже не випростається у спіраль. Вони з Адамом завжди будуть разом.

Вона знов глянула кудись поверх плеча Адама в темряву ночі. Сніг тихенько падав і вкривав покручені галузки старої яблуні тоненьким напівпрозорим серпанком снігу. Відчувала, що любить Адама з такою силою, аж дихати від надлишку емоцій було важко.

— А знаєте, я хочу зістарітися з вами. А більше мені нічого й не треба.

Адам розсміявся.

— Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити.

Продовжуючи дивитися на нього так само серйозно та зосереджено, Анна кивнула.

— А ми й житимемо. Довго-предовго. Аж доки у нас стане на це сили і Божої ласки.

Відразу по одруженні почався піст, і вони з Адамом не мусили виїжджати, приймати багато гостей чи робити великі забави, а отже, отримали трохи часу на те, щоб призвичаїтися до нового стану речей і нових обставин. Особливу потребу в тому відчувала Анна, бо законна дружина — це, як виявилося, щось цілком інакше, аніж співмешканка чи коханка. Тут і обов’язків більше, і не можна відсиджуватися десь в іншій кімнаті тоді, коли вдома гості. Поводитися треба обачніше, говорити так, щоб тебе не вважали не гідною нового становища, розумітися на тому, що й усі інші жінки твого кола, знати, як повестися в будь-якій, навіть неоднозначній, ситуації. Якщо врахувати, що до неї і без того уважно приглядалися, це здавалося Анні справжньою катастрофою. Іноді у неї взагалі опускалися руки і вона не вірила, що зуміє стати доброю дружиною для Адама та поводитиметься саме так, як личить жінці її теперішнього становища.

— І що тебе сьогодні налякало? — повертаючись із Анною з уродин свого брата, вже в санях запитав її Адам. — Відмовчувалася цілий вечір. Навіть у нас на весіллі ти була сміливішою.

Важко зітхнувши, Анна потупилася.

— Тоді людей було більше, та й часу на страх я не мала. А бачили, як вони там сьогодні до мене приглядались? Ще й постійно про щось розпитували. Мені вже взагалі нічого не хотілося.

Адам усміхнувся.

— Смішна. Звичайна уважність та гостинність. Ніхто тобі не хотів завдати прикрості. Ти вигадуєш проблеми там, де їх немає.

— Може, — Анна на хвилину замислилася, тоді знов насупилася. — А що я мала сказати, коли та пані в зеленому запитала мене про родину та брата?