Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Неймовірно складно було лише з Войцехом. Не досягнула тут жодного поступу. Він, як і на початках, навіть не намагався поводитися чемно. На все мав власну думку, особливу манеру нестерпності в поведінці й власний спосіб висловити зневагу до її спроб знайти з ним спільну мову. Все частіше Анні починало здаватися, що ніхто і ніколи не ненавидів її з такою силою, як цей малий. Напевно, навіть його покійна мама була поблажливішою. Якщо нічого не зміниться — страшно подумати, у що обернеться ця дитяча ворожість у майбутньому. Не знала, чи зможе коли-небудь змиритися з нею, проте перетворювати помешкання Адама на родинне пекло теж не мала жодного бажання. Хай там як, але Войцех — син Адама, і стосунки у нього з батьком хороші.

Власне, малий лише тата й слухає. З ним він поводиться, як цілком нормальна дитина. Навіть про свої дурні, а іноді й жорстокі витівки забуває. Якби він хоч наполовину був таким тоді, коли Адама нема вдома, почувалась би на сьомому небі від щастя.

На жаль, наразі малий добряче псував їй нерви. Ще й, ніби навмисно, про всі його збитки бігли повідомляти саме їй, і вона хоч не хоч, але мусила його карати. А це теж не покращувало ставлення Войцеха до неї. Напевно, доведеться просити допомоги в Адама. Нехай сам вирішує, як карати власного сина і сам примусить поводитись якщо не ідеально, то хоча б із натяком на нормальність. Не зробить цього зараз — і потім така поступливість вилізе їм усім боком.

Три дні тому їй пожалілися, що Войцех побив гімназійного товариша, передвчора ледь не підпалив альтанку в сусідів, вчора без дозволу, без попередження і на цілий день повів сина сусідів аж на Вулецькі горби, і батьки того хлопця приходили сваритися. Сьогодні приходила сусідка з будинку навпроти, бо Войцех пізно ввечері пробрався до її саду і підглядав у вікна. Червоніючи, Анна вислухала недвозначні натяки на не надто добре виховання хлопця, на його злі нахили і погані приклади, які він бачить у власній родині. Насилу втрималась і не порадила тій сусідці не морочити їй голову, а краще слідкувати за власною поведінкою, яка, до речі, теж далеко не ідеальна. Ні, це просто нестерпно. Так, ніби вона Войцеху вже мачуха, а не чужа людина. Не чекала, що матиме такі серйозні проблеми з сином Адама.

Два тижні тому Войцех потай повикидав її речі з кімнати на подвір’я, і довелося, червоніючи від сорому, пояснювати прислузі, як і чому все це опинилося на вулиці. Минулого тижня малий удруге перекинув на неї свічник із запаленими свічками. Добре, що цього разу теж усе завершилося лише понищеним одягом і опіком руки. А ще їй дуже пощастило, бо Войцех не зауважив батька, який саме в той момент зайшов до кімнати і став мимовільним свідком прикрого інциденту. Про що Адам потім розмовляв з сином у своєму кабінеті, Анна не знала, проте після цієї виховної бесіди малий не лише якийсь час дуже незграбно сидів на кріслі, але й остерігався чинити їй очевидну шкоду, хоча й ненавидів, певно, ще дужче, аніж раніше.

З родичами Адама справи посувалися теж не надто добре, проте тут відбулися очевидні зрушення. Спочатку Анну перестали сприймати відверто вороже та з неприхованою зверхністю. Потім це почало межувати з прохолодною ввічливістю та з погано прихованим подивом. Ще за декілька місяців з’явилась очевидна цікавість і обережність суджень. А після року Анна раптом перетворилася з жінки, яку в родині Адама категорично не сприймали, на жінку, яку вже не відкидали так беззаперечно та вороже, як раніше. Підозрювала, що Адамові довелося докласти до того чимало зусиль, проте він волів нічого про це не розповідати, а вона — нічого не питати. Досить того, що вже по року жалоби Адам не лише перестав приховувати від родини їхні справжні стосунки, але й повідомив, що збирається взяти шлюб. Гострого неприйняття ця новина не викликала, і доволі швидко Адамові вдалося залагодити всі формальності. Десь допомогли знайомства та зв’язки, десь мусив витратити певну суму грошей на впорядкування необхідних паперів, з кимось домовився, комусь заплатив, і відразу по Різдвяних святах було призначено дату одруження. Трохи важче впорядковувалися справи сумління та шлюбу, проте з тим теж якось залагодилось. Анна намагалася не виказувати свого занепокоєння, проте постійно поверталася думками до їхнього майбутнього шлюбу і вкотре гризлася сумнівами, докорами сумління та страхами.

— Цікаво, і чого ти боїшся? — не міг не зауважити того її стану Адам. — Ми вже рік живемо на віру, а тепер просто треба оформити це офіційно.