Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Ледь не плачучи, Анна знов прислухалася до розмови жінок на вулиці, проте саме в цю мить прогримів іще один особливо потужний гарматний залп і все заглушив.

Мимоволі смикнувшись, Анна, проте, залишилася стояти біля розчиненого вікна непорушно.

— Пані, що ви робите? — раптом почула вона за плечима наляканий голос Зоні. — Зачиніть вікно. Дивіться, що там діється.

Озирнувшись, Анна неуважно глянула на куховарку, яка тримала на руках Елю, тоді таки зачинила вікно і відійшла вглиб кімнати. Господи, що ж робити? Знати б хоч, що там діється.

Вона розгублено глянула на Зоню.

— Ви всіх тут знаєте. Підіть до когось із сусідів. Може, хтось щось знає. Якщо з Адамом щось станеться, я… — не договорила, швидким кроком підійшла до Зоні й забрала у неї з рук Елю. — Я не можу залишити дітей самих. Адам мені того не подарує. Ідіть ви, але вже.

Заскочена несподіваним наказом Анни, та завагалася. Виходити з будинку тоді, коли на вулиці стріляють, не хотілося, проте псувати відносини з коханкою господаря теж нерозумно. Якщо не сьогодні, то завтра та всім тут заправлятиме, і тоді…

— Добре. Я піду до Дацкової. Вона мешкає недалеко. У них там Ясько в національній гвардії. Мали б щось знати.

Провівши куховарку аж до воріт, Анна швидким кроком побігла назад до будинку. Нехай на декілька хвилин, але залишила дітей самих. Яся давно плаче та вимагає їсти, а Еля повзає по підлозі і може заподіяти собі шкоду.

Налякана обстрілом середмістя, Анна відразу з колиски взяла Ясю до грудей. Те, що дитина мокра, зауважила лише тоді, коли та наскрізь промочила їй сукню. Машинально перевдягнувши дитину в сухе, Анна знов прислухалася. Обстріл припинився? Тиша. Може, вже не відновиться? Хоч би нікого не покалічило та не повбивало.

— Ну, що там? — побачивши на порозі Зоню, Анна відразу кинулася їй назустріч. — Що сталось у місті? Що вони кажуть?

Зоня знизала плечима.

— Вони там самі нічого не знають. Національну гвардію ще від учора підняли по тривозі. Вчора на плацу Фердинанда артилеристи вбили якогось Навроцького, сьогодні на площі Святого Духа знов побили одного з гвардійців і знов стріляли. Товчуться всі на купу. А ще кажуть, що під Віднем мадяри звоювали цісарське військо.

— Звоювали? І нехай. То далеко… А в нас тут щось серйозне чи знов трохи потовчуться і заспокояться?

— А Бог їх знає.

Зрозумівши, що нічого певного не дізнається, Анна й зовсім упала духом. Адам знав, що йти в середмістя небезпечно. Знав — і навмисно пішов туди. Як усі чоловіки, навіть не подумав, що хтось переживатиме. Сам собі цар і бог. Пішов, бо так йому захотілося, бо таким йому уявлявся обов’язок. Хоч би словом прохопився.

Не витримавши нервового напруження, Анна розплакалася. Знала б, чим все це обернеться, нізащо б не погодилася приїхати сюди. До року їй тут взагалі не місце. Не знати, чим усе це тепер завершиться. Може, розплатою?

Здивовано глянувши на Анну, Зоня промовчала. Підняла з підлоги Елю, понесла на ліжко перевдягати, тоді спробувала забавити. За якийсь час не витримала й озирнулася на Анну.

— Не плачте. Пан Адам — чоловік не дурний. Певно, зараз у когось з родини. Може, у сестри. Побачите, до вечора прийде.

Здивовано звівши очі, Анна кивнула. Напевно, так воно й є. Адам не військовий, не в національній гвардії, окрім того, ніколи серйозно не захоплювався політикою. Принаймні, вона нічого про таке не чула. Усе в розумних межах.

Витерши сльози зі щік тильним боком долоні, Анна спробувала заспокоїтися. Адам такої поведінки не схвалив би, а Тереза взагалі сказала б, що вона не вміє панувати над своїми емоціями. Для жінки з доброго товариства це неприйнятно.

Анна сіла на ліжко біля Елі. Напад паніки потроху минав, а страх за життя Адама заховався вглиб і вже не проривався назовні сльозами, лише муляв глухим болем і не дозволяв зосередитися на чомусь іншому, окрім бажання негайно побачитися з Адамом.

Мимоволі зайнявшись буденними справами, Анна, проте, думками була далеко від того, що робила. Напружено прислухалася до кожного звуку знадвору, підходила до вікна і визирала на вулицю. Намагалася не надто нервувати, проте трималася лише вірою у те, що незабаром побачить Адама.

Несподіване відновлення обстрілу середмістя примусило її налякано смикнутись і випустити з рук пелюшку, яку вона саме розстеляла на ліжку. Знов обстріл? Але чому? Як?

Анна кинулася до вікна. На небі з’явився стовп темного диму і чітко виділився на тлі ясного неба. Десь у середмісті пожежа? Горить чиясь кам’яниця? Може, урядові бюра чи бюро Ради Народової? Господи, та що ж воно таке? Дивилася наляканими очима на те, як на небі з’являється ще один стовп диму, і не могла повірити власним очам. Це вже не просто шум і гуркіт, а важка артилерія. Від неї неможливо врятуватись, а руйнувань не уникнути. Чогось такого не очікувала. Це катастрофа.