Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Що ти робиш? — Адам перехопив її руки. — Маєш розум? Що з тобою?

Хапнувши повітря, Анна випручалася з його рук. От зараза, зараза і нічого більше. І він ще буде щось їй говорити. Вбила б і не пошкодувала.

Нервове напруження останніх годин, досягнувши піку, врешті відпустило, і Анна раптом відчула, що ані руки, ані ноги її не слухаються. Вона голосно схлипнула і там, де й стояла, сіла на підлогу та гірко розплакалася.

Спантеличено дивлячись на Анну, яка сиділа на долівці та невтішно ридала, Адам здивовано звів брови. Аж тепер усвідомив, що довелося їй пережити за цю добу. Здається, треба було когось прислати сюди з листом або прийти трохи раніше. Вона геть не вміє тримати себе в руках.

Він машинально торкнувся подряпини на щоці й зиркнув на долоню. Що на Анну найшло?

Знов схлипнувши, та підвелася з підлоги і, навіть не глянувши на нього, розвернулась і вийшла геть.

На мить зупинилася, витерла сльози рукавом, тоді зайшла до кімнати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Не відчувала ані злості, ані шаленої радості — лише глуху втому та усвідомлення того, що їх усіх обминула біда.

Майже засинаючи, почула, що плаче Яся. Підвелася, побрела до колиски. Взяла малу на руки, сіла на ліжко і, опершись плечима на стіну, почала годувати. Попри все, що пережила сьогодні, молоко в неї не пропало. От і добре, однією проблемою менше.

Заснула з дитиною на руках і не чула, як до кімнати зайшов Адам, як переклав малу до колиски, допоміг лягти їй, ліг біля неї сам. Повертатися до себе в спальню не мав жодного бажання. Після всього, що сталося сьогодні, не лише не хотілось залишатися наодинці, але й відчував гостру потребу жінки поряд. Не так для розмови, як для того, щоб просто усвідомити її присутність у своєму житті, відчути під собою поступливість та тепло жіночого тіла, звабливу округлість форм і не мати жодних інших думок. Інакший світ, інакші відчуття і сенс життя в чомусь зовсім іншому. Здається, саме сьогодні потребував того її світу дуже гостро.

Проспавши ще декілька годин, Анна прокинулась. У кімнаті майже розвиднилося, проте діти ще спали і вона не поспішала вставати. Гнів на Адама давно минувся, і зараз Анна сама дивувалася з того, що влаштувала таку огидну сцену вночі. Мала б тішитися з повернення додому коханого чоловіка, натомість дозволила собі нервовий зрив.

Повернувшись до Адама, вона почала зосереджено вивчати його обличчя. Здається, таки занадто сильного ляпаса вона йому заліпила. На щоці цілком виразно проступили подряпини та синець.

Анна ледь міцніше стиснула губи. Нічого, скаже, що це наслідки вчорашніх подій у місті. Анітрохи не шкодувала, що вдарила його. Адам давно на таке собі заробляв.

Вона мимоволі простягнула руку до його щоки і торкнулася шкіри. Господи, як сильно вона його любить. Понад життя. Не пережила б, якби втратила його сьогодні.

Вона обережно провела долонею по його обличчю. Зморшки довкола очей, глибока зморшка між бровами, наполовину сиве волосся — за ці декілька місяців Адам дуже постарів. Здається, потрясіння останнього часу далися йому ще важче, ніж їй. Хоч би швидше цей період минувся.

Тихенько зітхнувши, вона пригорнулася до Адама. Колись так само ховалася в його обіймах, проте так гостро, як сьогодні, ще не розуміла, що не годна жити без нього, ще вірила, що від неї щось там залежить, намагалася зважати на людський осуд, якісь особливі обставини, перешкоди. Яка ж вона дурна. Нема на світі нічого важливішого, аніж життя близької людини. Якби з Адамом щось сталося, ніколи б собі того не подарувала. Добре, що для них іще не запізно бути щасливими разом.

Розпитувати Адама про те, що робив і де був у день обстрілу Львова, Анна так і не наважилася, а сам він нічого про це не розповів. Зрештою, стільки пережила за той злощасний день, що воліла не ятрити в собі неприємні спогади. Відклала у найдальший закапелок пам’яті й змирилася з тим, що не на всі свої запитання отримає відповіді. А може, й не завжди варто їх шукати. Хіба не досить того, що жодні репресії Адама не торкнулися, його не виселили з міста, не переслідували, а отже, він був не надто близький до подій. Не менше втішало й те, що заворушення, які для Львова мали трагічні наслідки, їх особисто майже не зачепили. Серед загиблих чи серйозно покалічених не було нікого з близької родини чи добрих знайомих. Навіть Андрій, який дуже захопився всім цим, відбувся лише декількома синцями та понищеним одягом.

Згоріли ратуша, бібліотека та канцелярія університету, редутові зали, приміщення старого театру у францисканському костелі, Технічна академія та п’ятнадцять приватних кам’яниць у середмісті, проте будинок на Краківській, в якому Анна мешкала з дітьми до обстрілу, не постраждав, і за кілька днів Адам забрав звідти речі та одяг.