Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Притиснувши долоню до рота, дивилася на пожежу середмістя і насилу стримувала в собі розпач. Та що ж це таке? Це ж не війна і не поле бою. Там звичайні люди — її сусіди та знайомі. Там теж маленькі діти. Господи, навіщо Адам пішов з дому? Невже не знав, чим усе це обернеться? Як завжди, найдужче постраждають звичайні люди. Хоч би з ним нічого не сталося.

Вона навстіж розчинила вікно. Навіть тут, не надто близько від середмістя, зрозуміло, що діється там. Це вже не ракети чи картеч — це бойові снаряди. Поруйнують та попалять будинки. А люди? Хто рятуватиме людей, якщо розпочнуться пожежі? А Адам? Невже він досі там? Боже, а якщо його поранено чи…

Злякавшись, Анна мимоволі затиснула рот долонею. Про таке не можна навіть думати. Такого взагалі не може статися. З ким завгодно, тільки не з Адамом.

Не втримавшись, вона знов розплакалася. Чому це відбулося саме тоді, коли вони нарешті разом? Як доля може бути такою несправедливою?

Усе облишивши, Зоня підійшла ближче і теж визирнула надвір.

— Невже пані думає, що пан Адам там? Хіба б клепки якої в голові не мав. — Вона рішуче зачинила вікно. — Нічого ще не знаєте, а вже наперед плачете. Пан повернеться.

Намагаючись впоратися з емоціями, Анна кивнула. Понад усе хотіла вірити Зоні, але дивилася на пожежу в місті й не могла вірити. Лише робила героїчні спроби боротися з нападами відчаю, але від хвилювання її почало трусити. А може, це від нервів? Кутаючись у кашемірову шаль, Анна навіть колиску та крісло пересунула ближче до теплого п’єца, проте це теж не допомогло. Нервувала дедалі дужче.

Нестихаючий ані на чверть години гуркіт обстрілу знов примусив Анну прикипіти до вікна. Здається, все середмістя горить. Неможливо, щоб таке було правдою. Небо затягнули густі клуби диму, а шум та гарматний обстріл не лише не стихав, але й ставав дедалі потужнішим.

— Матка Боска, та що ж це таке? — озирнувшись на Зоню, розпачливо прошепотіла Анна. — Дивіться, все ж горить.

Зоня не відразу відповіла. Дивилася на пожежу і не могла відвести погляду від раптом потемнілого неба.

— Сюди не дійде. Задалеко, — здавленим голосом проговорила вона. — Але нам ліпше сидіти вдома. На вулиці стріляють. Ще позабивають здуру.

— А Адам? Він там.

— А чим ми йому поможемо? Усе в руках Божих. Можемо хіба молитись, — Зоня легенько торкнулася плеча Анни. — Пані ліпше відійти від вікна. На біду багато не треба… Піду гляну, чи двері добре позамикані. Не приведи Господи, ще грабунки почнуться.

Відійшовши від вікна, Анна повернулась до дітей і вклякнула перед ліжком на коліна. Навіть уявити страшно, якби вони залишилися на Краківській. Адам їх усіх врятував.

Гарячково перебираючи в пам’яті події останньої доби, Анна намагалася щось второпати. Якщо Адам знав, що залишатись у середмісті небезпечно, то чому пішов туди сам? Мав би розуміти, що якщо з ним щось станеться, то вони з Елею залишаться без опіки. Навіть Тереза не зможе відкрито їх підтримати. Ні, він не міг таке вчинити. Хіба б…

Раптом щось собі пригадавши, Анна схопила на руки Елю і вибігла з кімнати. Не вагаючись, розчинила двері кабінету Адама, зайшла досередини, рвучко підійшла до столу і, перекидаючи папери, почала хаотично щось там шукати. Поспішаючи, кинула на підлогу декілька книжок, нервовим рухом відсунула вбік стос списаних аркушів, переклала чорнильницю з перами і, врешті, наштовхнулася на лист, який вчора писав Адам. Так і знала — він заадресований саме їй.

Відчуваючи, що ноги підкошуються, Анна присіла з Елею на крісло. Мала відразу потягнулася до пер, каламаря і пляшечки з чорнилом, проте Анна навіть не зауважила того. Руками, які дрібно тремтіли, розгорнула лист і пробігла очима декілька перших рядочків.

«Анна, кохана моя дівчинка, не знаю, як там все складатиметься, може, нехотячи зроблю тобі прикрість, але ти не повинна мати до мене жаль за це. Роблю так не тому, що хочу тебе скривдити або ж не люблю понад усе на світі, а тому, що маю певні обов’язки та переконання. Сподіваюся на розуміння від коханої жінки. Не переживай, я подбав про тебе і про всіх без винятку своїх дітей. Декілька тижнів тому переписав заповіт і, якби щось сталось…»

Анна розпачливо відкинула від себе аркуш паперу. Він знав… Він подбав… І не зараза він після цього? Усе знати і свідомо нічого їй не сказати.

Користаючи з того, що ніхто її не зупиняє, Еля одним швидким рухом схопила аркуш паперу, на якому стояла пляшечка з чорнилом, і різко потягнула все це до себе.