Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Помітивши когось у дворі сусіднього будинку, Анна швиденько відступила від вікна. Ще бракувало, щоб сусіди побачили її у вікні спальні Адама. Давати привід для пліток у перший день приїзду — це трохи занадто. Їм із Адамом і нещодавнього скандалу на Краківській вистачає. Досі ніхто з сусідів забути не може. Таки мало приємного, коли тебе мають за жінку аморального поводження.

Анна підійшла до ліжка, присіла і, нахилившись, спробувала пересунути малу поближче до себе, проте Еля кумедно вивернулась і швидко порачкувала кудись на інший край ліжка.

— Ну, і куди ти лізеш? Ще звалишся мені на землю.

Впіймавши малу при самісінькому краю ліжка, Анна необережним рухом зачепила Адама, який спав, і на мить завмерла. Той повернувся на інший бік і розплющив очі.

— Ти вже встала? — сонно усміхнувся він їй. — Малі ще сплять?

Тихенько розсміявшись, Анна заперечно хитнула головою.

— Якби ж то. Давно попрокидалися та поїли. Яся навіть знов заснула.

Побачивши, що Еля знов націлилася поглядом на край ліжка, Анна перегородила їй дорогу рукою.

— Бачите, яку нечемноту я вам принесла. Впертюха мала. Конче хоче впасти?

Ледь повернувшись, Адам підвівся на лікті, глянув на малу, яка вовтузилася на ліжку, і вільною рукою згріб доньку в оберемок та посадив на ковдру біля себе.

— А тобі як спалося на новому місці? — продовжуючи усміхатись, він полоскотав маленьку ніжку. — Бачу, добре, бо настрій маєш гарний.

Втративши рівновагу, Еля тицьнулася носиком у ковдру, але відразу підвела голову. За мить знову перевернулася, тоді вперлася ручками-ніжками в ліжко і спробувала рачкувати, але вже до стіни.

Розсміявшись, Адам іще раз присунув малу до себе, і та, змирившись із неминучим, облишила спроби втікати та потягнулася ручкою до обличчя тата.

Дивлячись на те, як Адам бавиться з малою, Анна відчувала, що у неї стискається серце, проте до ладу не розуміла, від чого — від щастя чи від почуття провини за це щастя. Зрештою, щастя, навіть із гірким присмаком провини, все одно залишається щастям і, як будь-яка довго вистраждана мрія, цінується надзвичайно високо.

Раптом Анна завмерла і прислухалася. Здається, хтось стукає у вхідні двері?

— Ви когось чекаєте? — сполохано подивилася вона на Адама. — Когось чужого?

Трохи відсунувши малу від себе, той сів на ліжку.

— Це Зоня, куховарка. Пам’ятаєш, я вчора тобі про неї казав? Іди до себе. Я сам відчиню. Нікого ж з прислуги немає.

Підхопивши на руки Елю, Анна озирнулася на Адама.

— І добре, що немає. Ще б подумали, що я тут з вами спала.

Розсміявшись, Адам підвівся з ліжка.

— А ти, звичайно, не спала.

Ображено надувши губи, Анна швиденько нахилилася, підняла з підлоги шаль, яку вчора, лягаючи спати, кинула на землю, і знов озирнулася на Адама.

— Будете таке мені говорити — і сьогодні спатимете самі.

Обережно причинивши за собою двері, вона тихенько прошмигнула до себе в кімнату. Проте вже за чверть години їй набридло переховуватись і, зібравшись із духом, вона взяла на руки Елю та попрямувала до кухні.

— Я годувальниця маленької Яніни, — привітавшись, відразу випередила вона всі запитання куховарки. — І вже півроку як вдова, але нікого з родини у Львові не маю. Окрім того, там, де ми мешкали, тепер неспокійно, і пан Адам привіз мене з дітьми сюди. Пан, певно, говорив про це?

Анна замовкла і трохи занепокоєно глянула на Зоню. Звичайна проста жінка. Ще не стара, але й не молода. Не надто висока і зовсім не худенька. Волосся заховане під хусткою, очі світлі. Вдягнена чисто та акуратно. Цікаво, вона їй повірила?

— Ми тут не призвичаєні до балачок із паном. Вчора пан сказав, що приїде годувальниця його доньки, і наказав приготувати покій. А більше я нічого не знаю.

Вона усміхнулася до Елі, яка насторожено вивчала незнайому для себе жінку і, здається, вирішувала, чи варто плакати негайно, чи, може, ще трохи зачекати.

— То пані теж мають дівчинку? Як ти називаєшся? — звернулася вона до Елі й торкнулася маленької ручки. — Коли повернеться наша панна Люцина, то втішиться, що тут тепер мешкають ще дві маленькі дівчинки.

У відповідь мала злякано глипнула на чужу жінку, яка не лише заговорила до неї, але й наважилася порухати за ручку, і гірко розплакалася.

— Ой, знаєте, — Анна пересунула доньку подалі і, намагаючись відволікти від плачу, тицьнула в руку цілушку хліба, — моя Еля тепер боїться всіх чужих. Колись навіть на руки йшла, а зараз не дає слова собі сказати незнайомій людині.