Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

??????????

Ах, я забув сказати, що то було заняття з холостими патронами. Одна частина взводу вдавала наших, а інша — супротивників з НАТО. Чомусь вважалося, що на європейському театрі бойових дій нам протистоїть 162-й бельґійський моторизований полк. Чому саме він, чому бельґійський?

Ха! Тільки уявити собі цих бельґійців, що напали на есесер!

Ну так — з пірсинґом у бровах, уявляєш? Або в яйцях!

Але — зараз я цілком поважно — що, якби і справді трапився збройний конфлікт? Скажімо, на якомусь більш чи менш віддаленому європейському терені? Наприклад, повстання у Польщі і його військова підтримка Заходом? І вашу дивізію разом з десятками інших кинули б Заходові навперейми?

Фантастичного в цьому не було нічого. Я вже згадував нашого тодішнього боса, товариша Андропова? Відносно Заходу це був жахливий ортодокс. Та й не тільки відносно Заходу, але відносно Заходу передусім. Образ ворога, протистояння систем, світове панування, хуйо-муйо. Він суттєво різнився від свого попередника Льоні Брежнєва тим, що не був сибаритом. Його ніщо не тішило, він ненавидів життя. Його неможливо було власкавити новеньким мерседесом чи годинником з дімантами. Під його керівництвом могло заваритися всяке. Слава Богу, що все це не потривало надто довго.

Так от — чи замислювався ти, що робитимеш за такого розвитку подій?

Ні. Або так. Так, замислювався. Хоча ні — замислювався не те слово. На ці випадки державна машина — я зараз маю на увазі не тільки радянську — вигадала таку хитру штуку, як військова присяга. За великим рахунком вона знімає потребу в замислюванні. Вона заганяє тебе в єдино можливий кут і тобі залишається відчайдушно махати кулаками вже звідти. До речі, до нас на присягу допустили батьків і родичів. Зрештою, в цьому немає нічого надзвичайного. Просто мені згадалося, що того дня до мене приїхали всі три жінки мого життя — мама, дружина і дочка. Боже, як патетично я висловлююся — жінки мого життя! Здуріти! Напевно тому, що в цьому випадку вони дійсно цього якось так цілком по-декабристському заслуговували. Для того, щоб устигнути до мене, вони мусили встати о четвертій ранку і запакуватися до переповненого потяга разом з дитячим візком. У мене донині мокріє в очах, щойно я про це подумаю. По закінченні всіх тих церемоній нас на кілька годин розпустили — якесь таке перше і примарне переведення подиху. Ми розсілися в затінку коло куща, і Софійка ледь не вдавилася листком. Як трапилося, що вона почала його ковтати? Я про щось говорив і поглинав неймовірні кількості домашньої їжі. Багато років по тому я наткнувся у Рільке на оповідання про те, як підліток повертається з вакацій до свого військового училища. Він відлічує години, що залишаються, і раз за разом просить чогось поїсти у своєї маман, яка його супроводжує. Того літа ми всі просто йобнулися на солодощах, уявляєш? 25-річні дядьки за першої ж нагоди бігли до солдатської чайної по вафлі, коржики і язички. Щось на зразок сублімації чи як це назвати — вся туга, тривога, увесь жах екзистенції каналізуються в єдиному потязі, до солодкого. Ага, ще така деталь до теми присяги. На ранок після того святкування всі полкові сральники виявилися по вінця задристаними. Наші шлунки відмовилися від батьківської їжі.

Це було в якому місяці?

У червні. А в жовтні ми вже складали іспити і вішали собі на плечі сержантські лички. Я отримав мінімум — дві. Тобто став молодшим сержантом. З мене був кепський юнкер, але мене все одно підвищили. Не стати сержантом було фактично неможливо. З першими днями листопада я дізнався про те, що надалі служитиму у військовій частині коло Гайсина Вінницької області. Усе, що я здобув за ті перші півроку, було — крім двох личок — свіжо заросла тріщина у правій нозі, великі й менші садна на обидвох долонях зі стійкою тенденцією до незаживання, цементний пил, що забився в усі можливі пори і вже з них не вимивався, а також слова патріотичної пісні «Мы от солдата и до Маршала одна семья, одна семья». Ну так — і вірусний гепатит Б, але я про нього ще не здогадувався.

Хоча все-таки певного дня здогадався?

Це тривало протягом усього літа — час до часу в когось із наших жовкли білки очей і він зникав на два місяці. Дехто так більше в учебці й не з’явився. Тиха повзуча епідемія. Бачив би ти, як і в чому вони мили увесь той посуд! Я чомусь був певен, що на мене ця інфекція не пошириться. Але хвилинку, до цього ще повернемося.

Я сподіваюся. Тим часом ти знову в дорозі.