Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Scheissloch.

Ну щось таке. Це тривало так довго, поки руки остаточно не слабли і кожен з тих бідолах не ляпався лицем у нечистоти. Це правда, я нічого не вигадую.

Звідки це бралося?

Що саме — потреба у знущаннях?

Так.

Думаю, що все дуже просто. Армія давала ідеальну можливість вивільненню всього наймерзеннішого. Над сержантами стояли офіцери — командири взводів і рот. Пияки і пройдохи, яких мало. У свої 25 років ця хунта тягнула з вигляду переважно на всі 40. Переважно від спивання, бо що їм було робити. Сержанти їбали нас, а вони — і нас, і сержантів. І головним чином від нудьги — от що типово! Над ними стояли вищі офіцери, командування полку, перед якими наші офіцери — ротні — абсолютно безсоромно прогиналися, тобто стояли раком і виляли задницями. І оті вищі офіцери їбали вже не тільки нас і наших сержантів, але й наших офіцерів. А також досить часто — їхніх жінок. Ну і так далі. Піраміда зла вивершувалась яким-небудь товаришем Андроповим у захмарному Кремлі. Якимось таким злим чаклуном-ґебістом. Хоч не знаю, чи саме він може вважатися остаточним втіленням абсолютного зла. Напевно, ні — забагато честі.

Цікаво, що в німецькій мові дієслово «їбати» не має переносного значення «принижувати».

Зате має в англійській.

Можливо. Це всього тільки принагідна заувага. Ти згадував безсоння. Я хотів би трохи більше почути про нього.

Нас позбавляли сну настільки безжально-безглуздо, що наша сонливість робилася хронічною. Ми засинали постійно і всюди — на три секунди, на п’ять. За три секунди я встигав побачити ціле сновидіння. Нам вдавалося спати в будь-яких позах і конфігураціях. Спати сидячи. Спати стоячи — на тумбочці або на посту з автоматом. Особливо на першому посту, коло полкового прапора. Або спати ідучи. Коли ідеш у колоні і ритм кроку не змінюється, можна чудово спати по три — п’ять секунд.

Що снилося?

Зараз не пам’ятаю. Зате відтоді в мене на все життя з’явився сон, який час до часу мені сниться — про те, що я знову в армії. Виявляється, щось таке змінилося, в законодавстві чи якось так, що мене знову забрали до війська. І це жах, від якого хочеться кричати криком. Це страшна несправедливість — я ж уже там був! Мене всього аж корчить від самої лише думки про те, що з мого життя хтось удруге краде мої роки. При цьому є одна втішна обставина: уві сні я знаю, що в мене тепер усе-таки є досвід і я так просто не дамся. Мені відомі всі слабкі сторони цього пропахлого труплом чудовиська.

Як наприклад?

Те, що воно громіздке і тупе. Тобто з ним цілком реально гратися. Слід лише отямитися від перших принижень — лайкою, блювотним їдлом, безсонням, абсурдом. Абсурд — це найтяжче випробування. Одного дня мене з розводу послали перетягувати якісь іржаві залізяки. От, сказали вони мені, бачиш он ту купу зіржавілого брухту? Ти повинен попереношувати все це о-о-он туди. Я поплював на руки і почав. При цьому я твердо пам’ятав головну заповідь солдата про якомога повільніше виконання кожного з наказів. Адже будь-який дурнуватий наказ може бути щохвилини скасований наступним, ще дурнуватішим. За увесь день я не перетягнув і п’ятої частини того залізяччя. Я став живим унаочненням марксизму — мається на увазі теза про працю рабів, непродуктивну і по змозі шкідницьку. За кілька днів я побачив, як уже інший курсант волочить те саме залізяччя, але назад — із купи, накиданої мною, до першої купи. Ішлося переважно про те, щоб нас мучити. Глибшого сенсу в тих наказах не дошукаєшся.

Але що це їм давало? Невже Система хотіла мати саме таку армію?

Справа, мені здається, в тому, що може й не хотіла, але вже не могла не мати. Упродовж літа в тій учбовій частині ми чого тільки не робили. Копали якісь рови, бортували колеса, мили офіцерські машини, місили будівельний розчин, тягали залізяччя з однієї купи на іншу. Що ще? Фарбували паркани, мурували стіни, складали на піддони гарячу, щойно з печей, цеглу, розчищали каналізаційні колектори, розвантажували вагони з коксом, зерном, цементом і помідорами, піхотними лопатками винищували траву, яка все одно пробивалася крізь асфальт. І всяке таке інше. Мені здається, нами просто затикали всі можливі діри в совєтському хазяйстві. Ми фактично нічого не коштували.

І тому вас не навчали всіляким суто військовим справам?

Ні, сказати аж так буде перебільшенням. Просто, на мій погляд, ми отримали не більше двадцяти відсотків того, що повинні були. Але з десяток разів нас таки виганяли на полігон у Сторожинці і ми вчилися стріляти — передусім з калашів. Наша місія — вбивати людей, гордо казали взводні офіцери, особливо сп’яну. На полігоні вони давали собі відтягнутися по повній — домашнє вино і самогонка. Вечорами до них навідувалися місцеві бляді, румунки. В нас на озброєнні були АК-74 і кулі зі зміщеним центром ваги. Це заборонені міжнародними конвенціями кулі. Після них фактично не залишається поранених. Така куля потрапляє тобі, скажімо, у плече і прошиває тебе наскрізь до живота й кишок. Одного разу на польовому занятті я з кількох метрів упритул розстріляв чуваша Столярова. Пам’ятаю, як він упав обличчям униз і довго не підводився з трави. Здається, я трохи оглушив його. Проте на щастя, не скалічив. А міг.